Невідомий Захід

1 вересня в Тернополі

2011-09-03T07:44:00.000-07:00

1-го вересня, у всесвітній День знань, ми могли почути сотні лицемірних обіцянок чиновників щодо покращення якості освіти та матеріального забезпечення освітян. Проте на потреби шкіл Тернопільщини цього року Кабінет міністрів не виділив практично жодної копійки. Вчителі і далі отримують мізерні зарплати та живуть фактично за межею бідності, що призводить до корупції у шкільній системі. До шкіл також часто ідуть працювати неадекватні люди, які не вміють ні знайти спільну мову з учнями, ні нормально навчати їх відповідним дисциплінам.

А про те, чого і якими методами навчають дітей в цих школах, можна говорити годинами. Перш за все, шкільна система вбиває дітям в голови такі негативні ідеї як принцип соціальної нерівності, непорушності приватної власності, поваги до державних експлуататорських механізмів – таких як влада, церква, патріархальна сім’я тощо. А в процесі навчання, в основному, використовуються прийоми придушення особистості дитини та перетворення її на пасивний гвинтик сучасного експлуататорського світового механізму.

З метою заклику усіх учасників освітнього процесу до боротьби за свої права активістами Соціального Опору була заблокована одна зі шкіл Тернополя. В ніч з першого на друге вересня анархісти перекрили всі входи в школу шляхом навішування на двері міцних велосипедних замків, а потім залили отвори для ключів спеціальним термо- та водостійким клеєм.

Ними ж на території навчального закладу були розклеєні листівки наступного змісту:

«Ми, анархісти, беремо на себе відповідальність за те, що на деякий час заблокували роботу даного навчального закладу. Даний вчинок ми пояснюємо тим, що ми не згідні із сучасною капіталістично-ліберальною системою освіти. Ми щиро ненавидимо кожного мажора, який купує оцінки у доведених до відчаю та зубожіння вчителів. Ми відчуваємо відразу до кожного освітянина, який прийшов працювати у школу і при цьому ненавидить дітей і не вміє з ними працювати. Ми вважаємо, що вчитель та учень повинні знаходитися в рівних умовах та користуватися рівними правами в навчальному процесі. Ми вважаємо, що комерціалізація освіти веде до її повного занепаду та деградації.

Водночас, ми розуміємо, що такий стан речей зумовлений капіталістичною системою, а вчителі та учні стають її жертвами. Тому звертаємо увагу учнів на те, що до будь-якої отриманої у школі інформації слід ставитися критично. Наш експлуататорський світ стоїть на міфах та стереотипах, впроваджених капіталістами для нашого пригноблення. Ми чітко усвідомлюємо, що дегенерація шкільної освіти веде до знищення вищої освіти.

Враховуючи вищевикладене, анархісти Тернополя закликають усіх вчителів та учнів протистояти свавіллю шкільного керівництва та чиновників . Пропонуємо учням школи створити бойову профспілку, котра б об’єднувала максимальну кількість учнів та ставила за мету організацію акцій учнівської непокори в разі несправедливого ставлення вчителів до учнів. А також, бажаємо вчителям вести активне профспілкове життя і усіляко впроваджувати принципи учительсько-учнівського шкільного самоуправління замість директорської владної горизонталі.

Боріться, свобода та справедливість починається із Вашої непокори системі!

СВОБОДА! ПОРЯДОК! АНАРХІЯ!»

«Безпардонний» патріотизм

2011-05-14T12:22:00.001-07:00

Надзвичайно приємно було нам прочитати в обновленій «Буковині» (ч. 28 – 32) дві передні статті – «Наші національно-політичні відносини» і «Про своїх людей», допись з Тернопільщини (вона поставлена в початку як передня стаття); приємно не для того, щоб ми там вичитали щось нового, а для того, що там все так ясно, виразно і просто – як математична формула або проста гама. Формулка «Барвінський + Вахнянин = руський народ» робить справді гармонійне враження. Шкода тільки, що в патріотичній гамі не обійшлось без деяких невиразних тонів (як завжди), але, може, се наша власна недорослість думки тому винна, що ми ніяк не можемо зрозуміти, що то має значити: «своя питома, народна просвіта», без котрої увесь наш рідний край мусить неминуче загинути. А вже ж таку поважну річ слід би нам пояснити докладніше, щоб і ми знали, як нам рятувати наші занапащені душі. Читаючи, що без питомої, народної просвіти «несть спасенія», ми пригадали одну дуже тяжку хвилю з нашого життя: одного вечора, вислухавши промову про конечну потребу «науки на національному грунті», ми вдались до бесідника, молодого українського патріота: «Скажіть, добродію, що, властиве, має значити «наука на національному грунті»? Чи се значить, що ми мусимо винайти яку спеціальну українську математику?» Бесідник глянув сурово і промовив катоновським тоном: «Що ви за українець, коли не розумієте таких простих речей?» Ми десять раз вдавались до різних патріотів з нашим питанням і десять раз чули однакову одповідь. Ми б дуже хотіли обернутися з сим питанням ще до буковинських патріотів, та страшно, що вони розсердяться і почнуть нас «нищити без пардону». Краще мовчати.

Зате «опортуністично-раціональна політика» виложена так ясно, як заповіді: не кида

йся з мотикою на сонце, не поривайся, а потихеньку та помаленьку нав’язуй зносини з правительством і сильнішими партіями (певна річ! а хто би там на слабіші дивився! шкода тільки, що тяжко буває вгадати, котра найсильніша і чи довго такою буде); прийнявши таку спокійну і практичну політичну програму, ми собі можемо спокійно сидіти, де вже кому бог дав, і співати: «Ой, куди вітер віє, туди я хилюся, а що люди говорять, то я не боюся». Коли ж хто спитає, якої ми віри, то ми чей же не гірше цигана вмітимем відповісти. Прийнявши таку політику, патріоти «нового курсу» поступають совісно і чесно, для того надіються, що історія не осудить їх лихим словом; ми йдемо ще далі в наших надіях і думаємо, що історія не буде згадувати ніяким словом наших славних патріотів, що самовільно – pardon! добровільно – взяли на себе тяжкий обов’язок кермувати долею цілого народу (радійте, російські українці, аж тепер настав час визволення вашого!).

«Дякую тобі, господи, що не створив мене ні москалем, ані москвофілом!» – така молитва вилилась з нашого серця після прочитання третього уступу «Наших нац[іонально]-політ[ичних] відносин», се ж кожний зрозуміє, що бути «знищеним без пардону» нікому не мило, а так ми все ж маємо надію, що «під захороною» наших добровільних керманичів ми ще наживемось на світі. Шкода тільки, що наші «русини з природи більше чутливі, податливі, повільні і уступчиві» (се ж «цілий учений світ признав», то вже нічого не порадиш!), а ті кляті, загонисті, агресивні, нетерпимі москалі мають далеко проворнішу вдачу. Де вже, коли Богдан Хмельницький (не по-так нас був!) ні з того ні з сього взяв та й піддався державі «мішанців», хоч на Україні про те нікому й не снилось, бо вона ж (Україна) і «не мала нічого спільного з московською державою». Ну що, як нашим керманичам прийде на розум віддати нас, – хто може вгадати, кому? Іди потім позивайся за історичне право… куди нам, немічним, з панами судитись! Чия сила, того й воля. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай. [Коли хоче шан[овна] редакція «Буковини», то можемо їй прислати цілий збірничок таких приказок для друкування в «Неділі» на науку міщанам і селянам.] Правда, наші буковинські патріоти надіються, що колись настане сконсолідування наших народних сил і що тоді нас будуть знати і поважати інші народи, але хто знає, як про те гадають добродійки сильніші партії?

Ох, перейдім від сеї тяжкої прози до тернопільської поезії. Справді, то не допись, а ціла поема! Які величні постаті: митрополит, Барвінський, Вахнянин! І як змальовані, куди Плутарх! Перед нами проходять, мов тіні королів в «Макбеті», давні і сучасні нам патріоти, «ідуть поволі, але певним ходом» (ви чуєте просодію величну?), виринає з туману забуття «Руський Сіон», собор церковний мріє, покритий непроглядною тайною, св. письмо в руській мові… тут поет падає ниць перед йо[го] е[ксцеленцією] владикою. Потім підводиться і кидає громи на «руських» і радикалів, горлачів і мальконтентів, прихильників ненависної опозиції (вони, бач, лихі на те, що у нас буде руський кардинал!). Він гукає: «Хто понижає нашого владику, понижає нас всіх; проти нього виступимо всі!» Яке потужне військо! Гей, стережіться, вороги, вже летить ангол з неба з огненною різкою, ховайтесь, а то він поразить вас!

Далі знов починається величний гімн послові Барвінському, мужеві міцної правиці, залізної волі і рівно ж залізної консеквенції, жертволюбному, трудолюбному, щирому народовцеві. А всім ворогам п. Барвінського і його alter ego пана Вахнянина він радить (на сей раз не дуже поетично) «просто замикати уста і то не дуже делікатно». Цікаво, хто має виконувати сей патріотичний вирок? Врешті, поет каже, що він тільки «хотів опам’ятати людей, нагадати їм етику життя публічного…». Далі йде філіппіка проти спольщеної руської родини, – хто її не читав, той не читав нічого! Яка залізна консеквенція, яка несокрушима, сказав би магометанська, віра в двох пророків руських. Читаєш, і серце радується, так і хочеться гукнути: «Та немає ліпше, та немає краще, як у нас на Вкраїні!..» – але краще замовкнемо, бо далі в сій пісні йдуть зовсім не консеквентні слова, вони можуть вразити національне почуття наших щиро народовських патріотів і релігійне почуття всього русько-українського народу…

Леся Українка

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 12 – 14.

Вперше надруковано в журн. «Народ», 1895, № 9, стор. 131 – 132, під криптонімом H. C. Ж. Автограф не знайдено.

Авторство Лесі Українки та дата написання (Софія, весна 1895 р.) встановлюються на підставі листа поетеси до М. Павлика від 9 (21) травня 1895 р., в якому повідомлялося: «Замість обіцяного «Волинського образка» оце посилаю Вам дві патріотичні штуки, те може ще почекати, а се, як зостаріється, то хоч викинь». З подальшого тексту зрозуміло, що йдеться про статтю «Безпардонний» патріотизм» та сатиричний вірш «Пророчий сон патріота».

Подається за першодруком.

Прочитати в обновленій «Буковині» – редактором «Буковини» незадовго до того став відомий український письменник і журналіст Осип Маковей, з яким Леся Українка перебувала в дружніх стосунках.

Барвінський Олександр Григорович (1847 – 1926) – історик української літератури, один з лідерів партії «народовців» та ініціаторів так званої «нової ери» – політичної угоди 1890 p., укладеної верхівкою «народовців» з намісником австрійського цісаря у Галичині графом Бадені.

Вахнянин Анатоль Климентович (1841 – 1908) – письменник і композитор, посол від Галичини до австрійського парламенту. Був активним діячем «народовської» партії та одним з ініціаторів «нової ери».

Патріоти «нового курсу» – тобто «нової ери».

«Москвофіли» – суспільно-політична течія, що виникла в середині XIX ст. серед галицької інтелігенції. «Москвофіли» у своїй діяльності орієнтувалися на політику російського царизму, відкидали українську народну мову як основу літературної, обстоювали так зване «язичіє».

Держава «мішанців» – Російська імперія.

«Неділя» – ілюстрований літературний додаток до газети «Буковина». Видавався протягом 1895 р. один раз на тиждень.

Митрополит – Сембратович Сильвестр (1836 – 1898), у 1870-ті роки професор догматики Львівського університету, редактор газети «Руський Сіон»; з 1885 р. – уніатський митрополит.

Плутарх (бл. 46 – бл. 126) – давньогрецький письменник і філософ, автор численних праць з історії Греції та Риму.

«Макбет» – мається на увазі трагедія В. Шекспіра.

«Руський Сіон» – тижневик, орган уніатського духовенства, виходив у Львові в 1871 – 1883 pp.

Мальконтенти – від франц. mal (поганий) і content (вдоволений). Тут – невдоволені, незгодні.

Вони не дають нам жити, ми не дамо їм правити

2011-02-11T04:12:00.000-08:00

Сьогодні 8 лютого близько п"ятої години ранку на одному з мостів у Львові, активісти Соціального Опору вивісили банер з написом "вони не дають нам жити, ми не дамо їм правити". Цією акцією ми хочемо показати що зажрані буржуї не зможуть сидіти вічно на плечах народу, і не далеко той час, коли кожен пригноблений, неважливо хто, студент, робочий, безробітний, всі на кому наживають капітал ці паразити, це зрозуміє і встане на захист своїх прав та свободи...

Джерело

Студенти проти підняття плати за гуртожиток

2011-02-05T09:59:00.000-08:00

Кількасот студентів Тернопільського національного технічного університету перед парами четвертого лютого вийшли на мітинг до центрального корпусу вишу, виступаючи проти підняття цін в гуртожитку.

За словами мітингувальників, адміністрація закладу “заднім числом” підняла оплату за проживання в гуртожитках, для студентів які навчаються за державним замовленням.

“Влітку минулого року ми підписали договір на рік вперед. Заплатили 1200 гривень. Платимо за всі 12 місяців, навіть за літні, коли тут не живемо. Два дні тому по гуртожитках розвісили оголошення, що ще по тисячі маємо доплатити”, — розповіла студентка Марія Солтис.

Керівництво університету стверджує, що підняти ціну за проживання для “державників” їх змушує контрольно-ревізійне управління. Раніше ті, хто вчився за держзамовленням, платили за гуртожиток менше, аніж ті хто на платній основі. Однак представники КРУ кваліфікували такий стан речей як порушення.

“Ми їздили в міністерство освіти, думали якось врегулювати це питання. Але врешті позитивного результату не добилися, змушені підняти ціну для студентів, інакше вуз покарають за невиконання акту ревізії”, — сказав проректор університету Степан Дячук.

Тернопільський національний технічний університет – один з найбільших ВНЗ у Тернополі. В трьох його гуртожитках проживають близько двох тисяч студентів.

Gazeta.ua

Революція в Австрії. Галичина

2011-02-01T15:41:00.000-08:00

Наша аналіза тенденції українського руху була б не повна, якби ми не звернули уваги на ще одну і невідрізниму рису сього руху.

Революційний український рух відбувався головним чином на російській Україні. Але події сього руху відбивалися також і в Галичині, в австрійській частині України.

І в попередні часи сі дві частини, насильниць-ким чином розірвані одина від одної, ніколи не губили зв’язків між собою. Перерізані штучно кордоном, власне Україна і Галичина з природного, етнографічного, соціяльно-економічного і побутового стану являли собою щось ціле, яке мало й свої історичні традиції.

Тому то український рух по один бік кордону мав великий вплив на судьбу його по другий бік. Російська Україна і по кількості населення і по території складала майже в десять раз більшу частину, ніж Галичина.

Але вона жила в далеко скрутніших політичних обставинах, ніж Галичина. Самодержавна царська Росія накладала далеко міцніші ланцюги, ніж Габсбурґська «клап-тева» подвійна чи потрійна монархія.

І тому то Галичина займала «не по чину» велике місце в історії українського розвитку. «Український П’ємонт» — так прозвали Галичину як осередок українського руху, де ніколи не потухало його ог-нище і відкіля воно кидало іскри на другий бік кордону.

Російська революція справила величезне вражен-ня на галицькі партії, на галицьке громадянство, Все що тільки було політично незалежного і національно свідомого, ставилося страшенно вороже до «Московщини». Москва знищила політичну волю України, Москва душить українство, головний наш ворог — Москва. Такий був настрій. Все дозволене, все гаразд — аби тільки визволити з московської неволы Україну. Звідси лише один крок до «Союзу Визволення України», який не цурався допомоги з боку австро-германського уряду. «Генеральні штаби в сучасній війні пильно стараються використовувати всілякий національний і революційний рух в таборі їх ворогів, німці — ірляндське повстання, французи — чеський рух і т. і.».[1] Безумовно, що австро-германські імперіялісти були не від того, щоб використати й український рух, готові були для сього дати й грошей, дозволяли вести пропаганду між полоненими і т. д. Безумовно, що були партії і групи, які не цуралися сієї допомоги. Але вважати за се український рух яко австро-германську вигадку — се ж до лиця лише російській буржуазії, яка кожний раз лякала маси
«німецькими грішми», бо кожний уявляє собі світ, судить по собі.

Коли сталася в Росії революція — відношення з боку українських партій, навіть з боку «Союзу Визволення України», змінилося. Російська революція, що виставила такі яскраві гасла, викликала надії на скорий «мир и в человецех благоволение». Старі царські ланцюги впали, а все громадянство Росії з великим захопленням змагається за «мир на підставі самовизначення народів»?

Невже у власній країні воно не дасть «самовизначитися»?

Багато галицьких політичних і громадських діячів були розташовані по різних кутках Росії. Тепер вони зібралися в Києві. Таким чином встановлено було безпосередній зв’язок з Галичиною.

Галицькі партії прямо й одверто виставляли два гасла, які доповнювали одне одного: 1) гасло об’єднання двох частин, російської й австрійської, українського народу, 2) в одну незалежну самостійну державу.

На російській Україні активну ролю грало лише друге гасло — організаці українського народу в вільну, незалежну, самостійну державу. Перше гасло не мало активного значення, не тому, що воно було зайве і побічне для національно-визвольного руху, а тому, що російська революція тоді обмежувалася лише рештою території бувшої Російської імперії. Здавалося, революція не знайде відгуку по той бік військового фронту, війна буде скоро скінчена, і національне питання буде вирішене на майбутній незабаром мировій конференції. Тим більшої ваги набирало домагання допущення представників українського народу — не відрізнюючи російької й австрійської частини — на сю конференцію.

Про мирову конференцію лише балакали, але ніяких заходів ніхто не вживав, -аби хоч поставити питання про місце і час конференції. Зате про соціялістичну конференцію у Стокгольмі балачок було досить. Українські соціалістичні партії жваво обговорювали питання майбутньої конференції й підготовлялися до посилки делегації. Галицькі с.-д. навіть вислали своїх делеґатів до Стокгольму з меморандумом, а якому між іншим стояли оті два домагання.

Отже, активної агітаційної ролі в революційнонаціональному рухові на Україні домагання об’єднання з Галичиною не грало, що не означало, що воно оставлене поза увагою. «До сього прийде саме собою, з часом».

Окупація України мала величезне значення з сього погляду. Оцінити зараз у поважній мірі вллив сього фактора не можливо. Але одного не можна віднімати. Як би ми не ставилися до заклику німецького війська, як би ми не ганьбили і не плямували сей акт Ц. Ради і яке б шкідливе для самого діла національного визволення України враження на самі українські маси воно не мало, — одне без сумніву: в той час, коли окупація України обірвала зв’язки з Росією, вона наблизила російську Україну до Галичини. Але се акт двобічний. Наближаючися до Галичини, Україна тим самим притягувала її до себе. Австрійська делегація в Бересті з Черніним на чолі і австрійський уряд у Відні добре розуміли се, тому то вони так холодно ставали до миру з Україною, тому то австрійський райхсрат так довго тяг справу з ратифікацією мирового договору з Україною.

Австрійська (і германська) революція явилася тим фактором, на який менше всього покладали свої надії українські партії. Політика згоди, політика дипломатії — ось яким шляхом гадали й бажали йти українські партії.

Австрійська революція вивела українське питання на новий шлях — революційної боротьби і творчости широких народних мас.

До нас доходять лише уривчасті чутки про події в Австрії. Але основні риси сього руху нам відомі. На місці колишньої імперії Габсбурґів постали окремі національні самостійні республіки. Можливо, що процес сей скінчиться новим об’єднанням. Але сподіватися, що будуть відроджені цілком старі кор дони, нам здається зайвим.

Що торкається цікавого для нас боку австрійського революційного руху, то ми маємо газетні звістки про «Східню Народну Республіку», республіку Української східньої Галичини, на чолі якої стоїть Національна Рада. Ми, далі, маємо звістки про заходи скликання установчих зборів. Ми маємо звістки про бої українців з поляками з-за Галичини (поляки вважають і східню Галичину польським краєм) і т. д. Сі звістки неповні, але вони досить свідчать про одне. З початком австрійської революції в історії українського руху починається нова глава. Гасло об’єднання Галичини з
Україною поставлене ходом подій на чергу дня — і хочеш чи не хочеш, а з ним мусиш рахуватися.

Таким чином, головною тенденцією українського національно-революційного визвольного руху є конституювання українським народом себе, незалежно від старих кордонів, яко націю, яко незалежний, самостійний державно-політичний організм.

Примітки

[1] В.Ленин, Итоги дискуссии о самоопределении. «Сборник С.-Д.», стор. 27.

1919 р.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Пролог, Нью-Йорк, 1967.

Графіті "Разом проти нацизму" у Львові

2010-11-03T14:08:00.001-07:00

Як відомо одним із складових принципів анархізму є глобальна солідарність.
31 жовтня активісти руху "Соціальний Опір" та антифашисти з Криму вирішили проявити її намалювавши спільне графіті.

Звернення до "свідомих громадян"

2010-10-21T14:55:00.000-07:00

31 жовтня 2010 року по всій Україні відбудеться чергова вистава під назвою "Вибори депутатів місцевих рад". Де нам, "свідомим" громадянам, буде відведена роль журі у виборі найкращого брехуна, злодія, бандита та грабіжника.Усі "слуги" народу, незалежно від партійної належності, є елементами системи експлуатації, адже саме вони "представляючи наші інтереси", приймають рішення про передачі земельних ділянок, що знаходяться у нашій з вами комунальній власності, в руки олігархів, це вони, керуючись інтересами Капіталу, розпродують за заниженими цінами життєво важливі підприємства. А ми, далі, незважаючи ні на що, йдемо на вибори і безвольно, наче зомбі, робимо вибір між різними сортами непотребу і при цьому отримуємо статус людини, що має "стійку громадянську позицію"/
Досить!!!!!
В жодному разі не треба допомагати цим грабіжникам в легітимному порядку дозволяти панувати над собою!
Mи, народ, самі здатні організовувати суспільне життя і для цього нам не потрібно "представників" наших інтересів. Ми самі знаємо, що є важливим для нас і за допомогою інструментів прямої демократії (утворення рад на всіх рівнях суспільного життя) в змозі приймати рішення, які будуть вигідними для всіх, а не для так званої більшості!
Саме тому, ми, анархісти, закликаємо зробити свідомий вибір, і в день виборів повести себе за одним із наступних сценаріїв:
- бойкотувати вибори та не йти на виборчу дільницю;
- прголосувати проти всіх;
- привести свій бюлетень у такий стан, щоб його не можна було використати по прямому призначенню.

Самоорганізація замість влади!

Грабіжницька система повинна загинути!

Акція протесту проти введення "додаткових платних послуг" у ВНЗ

2010-10-12T09:47:00.000-07:00

12 жовтня, в день всеукраїнських акцій протесту студентів проти урядової постанови № 796, тернопільські ліві студентські активісти висловили солідарність із товаришами, вивісивши банер з текстом "Освіта - це право, а не привілея" біля одного з корпусів Політехнічного університету.
Також у всіх основних ВУЗах Тернополя були розповсюджені листівки з описом злочинних та антистудентських вчинків влади.

Відео з акції солідарності із хімкінськими партизанами в Тернополі

2010-10-01T08:38:00.000-07:00

Акція солідарності з хімкінськими заручниками в Тернополі

2010-09-20T09:47:00.000-07:00

19 вересня о 15 годині біля пам'ятника Данилу Галицькому в місті Тернополі відбулася акція солідарності із затриманими захисниками Хімкінського лісу. Дана акція пройшла у формі мітингу, на якому були присутні антифашисти та анархісти зі Львова, Тернополя та Луцька. В ході мітингу активісти скандували: "Солідарність наша зброя!", "Свободу Хімкінським партизанам!", "Садіть ліс, а не активістів", "Свобода, рівність, глобальна солідарність!", "Ні, поліцейській державі!", "Держава - ворог народу". протягом усього мітингу, людям, що проходили повз, роздавалися листівки.

Виступаючі поділилися з присутніми інформацією про стан затриманих та жорстокість, яку проти них виявляє кремлівська влада. Також були підняті питання арешту білоруських анархістів, та виголошені вимоги їх негайного звільнення. Лунали заклики нищити існуючий світовий лад та будувати анархічне суспільство, що викликало реакцію присутніх міліціонерів та чиновників.

Один із товстопузих бюрократів, що спостерігав за мітингом називав присутніх сепаратистами, оскільки на одному із банерів був надпис "ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА антифашистська дія". На думку цього неадеквата, це заклик розділити Україну, а фінансують це все російські спецслужби :-)

Потім підійшов ще один чиновник, і не стримуючи свого поганого виховання заявив буквально наступне: "добре, шо ті москалі там погоріли! Ше би най курва там всі потопилися!". Щоб уникнути подальших провокацій і екскалації конфліктної ситуації, цей діяч був видалений мєнтами з місця мітингу.

За наслідками побаченого можна зробити висновок, що закоренілим буржуазним націоналістам, яким без сумніву ці люди являються, начхати на людське горе. На те, що москвичі дякуючи путінському режиму ледь не місяць дихали чадним газом, а не повітрям. На те, що безневинних хлопців тримають в ментівських катівнях. Та й загалом їх влаштовує теперішній стан речей і в Україні.
Мітингу передував несанкціонований владою невеликий марш. Анархістами використовувалися піротехнічні засоби, зокрема фаєра та димові шашки, що привертало увагу багатьох людей. Маємо надію незабаром викласти відео.

АНАРХІСТИ ТА АНТИФАШИСТИ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ ВИМАГАЮТЬ НЕГАЙНОГО ЗВІЛЬНЕННЯ УСІХ ПОЛІТИЧНИХ В'ЯЗНІВ!

До історії ліво-соціалістичного руху в Галичині

2010-07-11T08:56:00.000-07:00

Наступні спогади були написані українським марксистом Романом Роздольським (1898-1967), автором відомих книжок «Написання «Капіталу» Маркса» та «До національного питання. Фрідріх Енгельс і проблема «неісторичних» народів». Ця сторінка історії соціалістичного руху довгий час була забута. Роздольський - єдиний, хто пережив трагедію, що безжально поглинула першопроходців, про яких він пише. Настав зручний час для нової публікації його спогадів тоді, коли українське питання знов поставлено на порядок денний повсталими масами. Але в той же час ніколи досі обізнаність про українську марксистську традицію не була на такому низькому рівні, і, що прикро, навіть у Галичині, про яку далі йтиме мова. Відомий інтелектуал Богдан Кравченко якось прокоментував: «нас називали неісторичними народами і ми є такими в тому, що забули нашу історію». Таким чином, публікуючи цю роботу ми робимо невеличкий внесок для відновлення втраченої пам’яті про українську ліву.

Як постав марксизм Роздольського

Період Першої світової війни, якого стосуються спогади, має велике значення для теперішнього покоління марксистів. Уроки та висновки з дискусій, що точилися тоді всередині міжнародного соціалістичного руху, як до, так і після військового конфлікту, вивчалися впродовж довгого часу в зв’язку з їхньою актуальністю для сучасних проблем. Для соціалістичного руху, який веде свою історію від початку ХІХ ст., - це був час, коли він ледь не зіткнувся зі справжньою катастрофою. Через це ті нечисленні революціонери-інтернаціоналісти, що йшли проти течії і забезпечили виживання соціалізму, заслуговують на унікальне та почесне місце в нашій історії.

Соціалістичний рух на початку ХХ ст.. був об’єднаний у Другий Інтернаціонал, який стояв у опозиції до неминучої війни і збирався використати кризу, що насувалася, для того, щоб допомогти революції «пришвидшити повалення капіталістичного класового панування». Згодом, у серпні 1914 р., з першими гарматними залпами соціалістичні партії майже всіх країн, що вступили в війну, капітулювали перед своїми урядами. Україна, на території якої знаходився один з головних театрів війни, була найбільшою пригнобленою нацією Європи та була поділена між володіннями Російської імперії та Галичиною й Буковиною, де близько 4 мільйонів мешканців жили під управлінням Австро-Угорської імперії. Більш ліберальна політика австрійських Габсбургів на цих територіях контрастувала з політикою русифікації, проваджуваною царською поліцейською державою. Саме це дозволило Галичині відігравати головну роль в розвитку українського руху і стати відомою як «український П’ємонт».

Український соціалістичний рух був розділений організаційно по лініям поділу країни: Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) в російській Україні і Українська соціал-демократична партія (УСДП) – в австрійській. Більшість лідерів УСДРП, зокрема Лев Юркевич, виступили проти війни, за винятком Симона Петлюри, чия газета «Украинская жизнь», що видавалася в Москві, представляла «російську орієнтацію». Так само існувала і симетрична «австрійська орієнтація», яку, однак, у випадку УСДП поділяла більшість керівництва, що сформувала блок з конкуруючими українськими партіями в Головній українській раді. Їх маніфест декларував: «Перемога австро-угорської монархії стане й нашою власною перемогою». Винятком був провідний теоретик УСДП Володимир Левинський, який разом з Юркевичем в Женеві сформував інтернаціоналістський блок і підняв голос автентичного українського марксизму. У важких умовах розрізаної лінією фронту Галичини поза межами офіційної УСДП виникла й інша група молодих соціалістів, що опонувала війні. Залучена в підпільну діяльність Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь (ІРСДМ) була першою виразно «інтернаціоналістською» організацією, що з’явилася в цьому регіоні, створивши ядро, навколо згодом постала Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Важливість цієї групи часто ігнорувалася; мірою того, як її колишніх членів виключали з КПЗУ наприкінці 1920-х років, пам’ять про ІРСДМ поступово стиралася.

ІРСДМ великою мірою виходила з властиво української революційної традиції. Після поразки 1848-го року в політичному житті в Галичині домінували про-російський та про-український інтелектуальні табори, що обидва виключали маси з політики. Ситуація змінилася наприкінці 1870-х років під впливом анархо-соціаліста Михайла Драгоманова [1841-1895], політичного вигнанця з Києва, що надихнув ціле покоління галицької молоді, від якої ІРСДМ спочатку взяли свою назву.

Драгоманов може вважатися піонером українського соціалізму. Виїхавши з Росії в 1876 р. він надрукував у Женеві перший український соціалістичний журнал «Громаду». Його активність стала поворотною точкою в розвитку українського руху. Згідно з словами його племінниці Лесі Українки, його ідеалом була «селянська держава з анархістським виробництвом». Він прагнув спрямувати національний рух від чисто культурної діяльності до політичної боротьби. Він був переконаний, що будь-який революціонер прислухаючись до голосу повсталих низів почує й заклик до самовизначення: «Для кожної країни, для кожної людської раси, для кожної громади і навіть для кожного індивіда повинні бути окремі підходи в досягненні тих самих розв’язків. Це уроки, які ми винесли з зусиль Міжнародного товариства трудящих». Програма Драгоманова значно вплинула на наступний розвиток українських соціалістичних ідей і навіть на їхніх критиків. Зокрема він доводив неможливість відокремлення національного визволення від соціальної емансипації.

В 1890-му році його послідовники в Галичині сформували Русько-Українську радикальну партію. Після його смерті в 1895 році радикали пережили трансформацію, яка спричинила кристалізацію трьох окремих елементів з яких згодом виникло марксистське соціал-демократичне крило, очолюване Юліаном Бачинським. Саме за цих обставин виникло молоде покоління галичан, які організовувалися в таємні драгоманівські товариства, «драгоманівки», з яких згодом і утворилася ІРСДМ.

Серед цієї молоді були симпатики різноманітних політичних течій: народники, анархісти, есери, марксисти. Мирослав Ірчан, член львівської групи, описував її як «суміш теорій усіх революційних партій. Більш конкретно, «драгоманівка» була нелегальною «відкритою революційною трибуною» для молоді». У період, про який пише Роздольський, ця підпільна мережа мала бути перебудована відповідно до умов військового часу. Важко собі навіть уявити в наскільки жахливих умовах діяли ці молоді соціалісти. Більша частина Галичини та Буковини була окупована Росією з вересня 1914 по червень 1915 р., яка протягом цього часу була піддана порочній кампанії русифікації регіону. Тисячі були ув’язнені, а українські організації розігнані. Австрійці після повернення вдавалися до своїх власних репресій. Організація була перебудована згідно з революційною марксистською лінією після відступу росіян. Левова частина роботи була здійснена Осипом Кріликом (Васильковим), який згодом постав як лідер КПЗУ. Найбільш ерудованими теоретиками групи були Роман Кузьма (Турянський) та Роман Роздольський. Обидва вони обійматимуть важливі посади в КПЗУ. Через шість місяців після реорганізації ІРСДМ мала близько 500 членів в усіх великих галицьких містах. У спогадах Роздольський не згадує всіх своїх власних внесків. Він редагував орган ІРСДМ «Вісник» та розробив два навчальні плани для політичної освіти ІРСДМ. Перший з них, «План Вільної соціалістичної школи» декларував мету «ліквідації релігійних забобон і формування моністично-матерілістичного світогляду». Друга програма передбачала ретельне вивчення соціалістичної класики і була призначена для «партійно-політичного навчання».

ІРСДМ вдалося налагодити зв’язок з підпільним рухом ціммервальдських лівих, що діяв у Східній Україні. ІРСДМ цікавилася діяльністю Лібкнехта і Люксембург і розглядала війну як прелюдію до світової соціалістичної революції. Жовтнева революція в Росії була радо зустінута ІРСДМ: «Вона виштовхнула пролетаріат та його партію», пише «Вістник» «з довгого летаргічного сну воєнних часів. Наразі могутні таємні сили починають виникати».

Ще в грудні 1918 р. дехто в ІРСДМ пропонував сформувати комуністичну партію в Галичині. Всього через два місяці ІРСДМ мала підстави стверджувати про закінчення підготовки до створення комуністичного руху в Галичині. «В умовах найчорнішої реакції і абсолютизму, були першими, хто став на боротьбу з націоналізмом, соціальним опортунізмом та шовінізмом; першими, хто виступив проти війни; і першими, хто поширив революційне пролетарське слово на захист великої пролетарської революції». Вони зробили це під загрозою російських та австрійських репресій і в часи, коли здавалося, соціалістичному рухові нанесено непоправного удару. Публікація спогадів Роздольського, таким чином, прагне надихнути відродження українського марксизму.

Кріс Форд

До історії українського ліво-соціялістичного руху в Галичині

(Підчасвоєнні "Драгоманівки" 1916-18 рр.)

"Де ви, мої товариші, колишні. Розбіглись ви, немов стежки по лісі..."

(Л. Українка)

"Zpod mogił głosy słysze: Towarzysze!

... "Jakiz ty nam towarzysz?

Co my czynimy - ty marzysz..."

(A. Strzyz)

Писати про почини українського ліво-соціялістичного руху в Галичині неможливо, поминувши історію т. зв. "Драгоманівок"

Сучасному читачеві, мабуть, небагато відомо про ті тайні самоосвітні гуртки молоді, сіткою яких покриті були майже всі гімназії та вчительські семінарії Сх. Галичини напередодні та під час першої світової війни 1914-18 -pp.

Історично Драгоманівки прийшли на зміну колишнім гімназійним "Громадам" 1860-80 pp. Але, як сама назва говорить, Драгоманівки були згори ліво-поступовими організаціями з більш або менш виразною соціялістичною закраскою, і тим саме ріжнилися від давних хлопомансько-українофільських Громад.

Я особисто мав щастя належати до львівської Драгоманівки вже від початку 1912 р. - спершу як учасник т. зв. "підготовки" (тепер ми сказали б, як "кандидат"), а пізніше, як повноправний член "старшого" гуртка.

З тих часів особливо дорогі мені імена двох, давно загинувших, товаришів: Осипа Даниловича та Андрія Мекелити.

Перший з них (тоді вже студент університету) був керівником та постійним викладовцем "підготовки", до якої я належав протягом 1912 р. Задача його полягала в тому, щоб дати своїм слухачам (понад 20 учням 4-5 кляс гімназії) найзагальніше поняття про основи модерного наукового світогляду, в першу чергу - дарвінізму, та зробити їх вільними від усяких клерикальних пересудів. Я ще й сьогодні дивуюся, як легко вдавалася Даниловичеві ця задача: вже після 2-3 місяців слухачі його (котрі, розуміється, не знали про існування "старшого" гуртка та Драгоманівки як такої), ставали переважно переконаними "вільнодумцями" та сприймали з захопленням ідеї соціялізму. Що правда, Данилович був незвичайно талановитим і переконливим референтом; тому й не диво, що тижневі виклади його значили нам в сто раз більше, як нудно-заялозені адмоніції наших катехитів та професорів, які так часто "перестерігали" нас перед "погубними" наслідками атеїзму та соціялізму. Бідолахи, - не знали, як солодко смакують заборонені плоди з вічно живучого дерева вільної людської думки... Сам Данилович, треба зазначити, був тільки соціялістом драгоманівського толку і тому не раз гаряче опонував численним "марксистам" старшого гуртка. Але, не зважаючи на те, власне він своєю невсипущою та консеквентною анти-клерикальною пропагандою робив дуже важне діло, промощуючи нам дорогу, яка вела поза драгоманівство до наукового марксівського соціялізму. Особисто Данилович був людиною незвичайної ідейности та посвяти, і тому ніщо нас так болюче не вдарило, як його смерть в українських січових стрільцях в 1915 році.

В відріжненню від Даниловича 17-літній А. Мекелита (родом з села Бутин Вел., Жовківського повіту), був переконаним соціял-демократом - марксистом. Власне він завербував мене до "підготовки" та засобляв мене соціялістичною літературою на українській, польській і російській мові. Під його впливом та за його вказівками я почав зачитуватись популярнішими творами Енґельса, Кавтського, Ляссаля, Богданова т. ін. та став незабаром здеклярованим, хоча й дуже ще туманним "марксистом". Розуміється, в двох слідуючих роках я був постійним гостем на шумливо-веселій квартирі на Вірменській, а пізніше на Театинській вулиці, де Мекелита жив разом з чотирма іншими драгоманівцями, і куди часто заходили Данилович, Огоновський ("Ковбас"), Л. Розенберг (Чорний), [1] "анархіст" Квас, "марксист" Фляш, Ф. Палащук (Комар),[2] брати Дідушки [3] та інші "обивателі й бурителі" [4]. Нічого казати, що дискусії, які там велися, були без порівняння цікавіші від викладів наших гімназійних педагогів. А душею тих дискусій був вічно голодний і вічно захоплений Мекелита, який жив з лекцій ("коррепетицій"), але переважну частину свого заробітку віддавав на закупно книжок, і тому часто мусів "обідати" булкою та Пляшкою "лімонади". На жаль, також Мекелита загинув марно на італійському фронті в 1918 році і нам залишився тільки його останній лист, в якому він мріяв про близьку соціялістичну революцію...

Попереду я згадував про двох жидівських товаришів: Розенберґа і Фляша. На жаль, це були єдині не-українці, які брали участь в роботі львівської Драгоманівки. Поза тим Драгоманівки не мали майже ніяких контактів ані з молодечими жидівськими соціялістами, ані з аналогічною польською організацією "Промєністих" [5]. Але хіба ж можлива була тісніша співпраця з організацією, котра, не зважаючи на свою проклямовану "лівизну", вперто стояла на плятформі історичної Польщі і котрої члени в найкращому разі були тільки "пілсудчиками"?

Як уже сказано також, Драгоманівки не були виразно соціялістичними (а тим менше марксистськими) організаціями, хоча й соціялісти, як найбільш рухливий елемент, надавали тон в їх роботі. Це показалось на всекраєвому з'їзді Драгоманівок в 1913 p., де виступала значна не соціялістична, чи, радше, націоналістична опозиція, з якою соціялістичним керівникам організації не легко було справитись. А зрештою, навіть здекляровані соціялісти поміж драгоманівців у ніякому разі не були вільними від націоналістичних настроїв. Це ж був час, коли власне молодий соціял-демократ Донцов виступав зі своєю пропагандою опертою на німецьких та австрійських штиках української незалежности ("австрофільська орієнтація"). Тому й не дивниця, що з вибухом світової війни в 1914 р. Драгоманівки розпалися і більшість їх членів опинилася в Українських Січових Стрільцях (подібно, як більшість "Промєністих" - в творених Пілсудським легіонах).

Коли ми приступили до віднови організації в 1916 р. у Львові, ми могли нав'язати контакт тільки з двома старшими членами передвоєнної Драгоманівки: з Галущаком та Кандяком. Але на наше здивування оба вони виступили рішуче проти відновлення Драгоманівки, тим паче як соціялістичної організації. Так нам довелося зачинати самим. Що правда, умови нам сприяли. По перше - ми мали гурт енерґійних і палких провідників: тут слід, передусім, назвати Р. Кузьму (Турянського), О. Крілика (Василькова), І. Хлоня (Іка), О. Березинського, Т. Прокоповича, Ст. Паньківського та В. Сироїжу [6]. А по-друге, протягом 1915 р. й 1916 р. проавстрійські настрої галицько-українського громадянства дуже охолонули, а затяжна й безвихідна війна викликала глухе незадоволення та спричинила гостру радикалізацію цілого суспільства. Тому то ми могли зразу надати Драгоманівці виразний соціялістичний, чи, точніше, соціял-демократичний характер. Тут слід зазначити, що наш соціялізм мав у суті речі дуже мало спільного з "соціялізмом" офіційного проводу УСДП, бо ми з початку виступили з дуже різкою критикою австрофільської орієнтації та безславного "Союзу Визволення України", коли головачі УСДП йшли покірно на шнурку австрійського імперіялізму. Я пригадую собі як сьогодні, як кумедно відпекувавсь від нас лідер УСДП Мик. Ганкевич, коли ми, по наївності нашій, принесли йому в 1917 р. в дарунку наші перші противоєнні, відбиті на гектографі, видання... І дійсно, що міг мати спільного такий солідний парламентарист і "реальний політик", як М. Ганкевич з "дітваками", котрі захоплювалися антивоєнною діяльністю К. Лібкнехта та атентатом Фр. Адлєра на графа Штірка [7] і покладали всі свої надії на грядущу пролетарську революцію...

Але я забігаю наперед. Спершу декілька слів про розвиток відновленої Драгоманівки. Завдяки невсипущій організаційній праці О. Крілика та О. Березинського ми вже через пів року мали дуже поважну організацію, з філіями у Львові, Стрию, Дрогобичі, Самборі, Тернополі та Перемишлі, та приступили до видавання гектографованого 16-сторінкового журнальчика п. н. "Вістник Драгоманівської організації". Редактором "Вістника" та автором переважної частини поміщених у ньому статтей був Прокопович. ("Вістник" виходив у 300 примірниках, загалом вийшло його 6 або 7 чисел. Пізніше на місце "Вістника" прийшли "Кличі" (2 ч.) та "Вільна школа" (1 ч.) [8]. Оба останні видання появилися вже після всекраєвого з'їзду на весну 1918 p., на якому Драгоманівка перетворилась в "Інтернаціональну Революційну Соціял-Демократичну Молодь" (ІРСДМ). Щодо політичного напряму "Вістника" й "Кличів", то вони посвячені були всеціло антивоєнній пропаганді та поборюванню "австрофільської орієнтації". Про це свідчать вимовно всі числа обох журнальчиків, які заховалися в бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Тут згадаємо тільки передруковану в фотокопічній знимці в "Нашій Правд!" з 1928 р. відозву, яка кінчиться словами: "В тюрмі сидять К. Лібкнехт та Р. Люксембург... Як же посміла німецька с. д. газета "Форвертс" назвати вчинок Фр. Адлєра 'вчинком божевільного'..." А ще краще поінформує читача про напрям і настрої підчасвоєнної Драгоманівки поміщений в "Вістнику" вірш п. з. "Дурхгальтен". який подаю тут в цілості:

DURCHHALTEN!

Durchhalten - це велика річ

І мудрая ідея,

Нераз не спав я цілу ніч,

Міркуючи про неї.

Нераз не спав я цілу ніч

І потом обливався,

Що і великий Гінденбурґ

Того б не сподівався.

Тепер кричу аж гомін йде:

Пан Гінденбурґ нехай живе!

Durchhalten!

Durchhalten цю страшну війну,

Durchhalten маршкомпанію,

Фельдвахи та фехтунки –

Комісію і супровіт

І серце й легкі і живіт,

Шпитальні мустерунки.

Durchhalten сльози і печаль

І за життям минулим жаль,

І всі душевні муки –

Нещасний, хто в важку пору

На себе зложить руки.

Ми мусим для добра усіх

Покинути зневіри гріх

Й Durchhalten!

Як перебудемо той час,

Тоді прийде пора на нас –

Війна грізна й кривава.

Тоді - тремтіть усі кати:

Хочби й зо світа нам зійти,

Побідить НАША справа.

"Durchhalten" скажемо вам ми:

Тепер ховайтеся, пани,

Собаче сотворіння;

Страшний буде народний гнів,

І вас, немов скажених псів,

Всіх переб'ють камінням.

І всі радітимуть з весни –

Лиш вам не судиться, пани,

Durchhalten!

Вірш як вірш, а для того не слід розглядати його з мистецької точки погляду, бо певне й сам автор не мав таких аспірацій. Зате, вірш той дуже характеристичний для настроїв і сподівань, якими жили провідники тодішньої Драгоманівки. Тому й не дивниця, що саме наша організація привітала з незвичайним захопленням вибух лютневої російської революції, а тим більше розвиток революційних подій на Україні. Власне та революція з її емоціями, блискучими фразами та: драматичними ефектами мусіла полонити почуття та фантазію молодих Драгоманівців, мусіла видаватися їм тою зорею, яка вивести мала споневіряну в воєнних траншеях людськість на шлях соціяльної рівности та братерства народів. Розуміється, драгоманівці дуже мало розбиралися в боротьбі кляс і партій, яка з самого початку роздирала нібито єдиний фронт "всеросійської демократії". Найкращим свідоцтвом того є факт, що власне наша організація видала друком в 1918 р. у Львові брошуру відомого провідника австрійської соціял-демократії О. Бауера (Г. Вебера) п з. "Російська Революція" [9], якої автор маневрував поміж меншевизмом і большевизмом, силкуючись примирити реформізм з революційним марксизмом, буржуазну революцію з пролетарською. Що в наших власних головах панував тоді куди більший хаос, цього не треба підчеркувати. Але, хто з українських, польських, чи жидівських соціялістів Галичини мав тоді краще уявлення про зміст і рушійні сили російської революції? В кожному разі, Драгоманівка була єдиною організацією Галичини, котра відмітила й привітала в своєму органі жовтневий переворот. Що правда, пізніший похід Червоної Армії на Київ викликав у проводі організації розходження, і під впливом В. Сироїжи (до котрого прилучився пізніше Прокопович,)[10] "Вістник" висловився за Центральною Радою, називаючи Червону Армію на Україні не визвольною, а окупаційною силою. Але ж чи тодішня українська політика большевиків, а особливо поведінка російських большевиків України не давала підстав для таких розходжень?..

Підчеркую все те в ім'я історичної правди, бо були спроби (промова О. Крілика на т. зв. святоюрському процесі, "Наша Правда" з 1928 р.) представити підчасвоєнну Драгоманівку, а особливо ІРСДМ мало що не большевицькою організацією. (Спроби ті подиктовані були наївним бажанням доказати фракційним противникам з обласної галицької КПРП, тобто польським і жидівським комуністам, що і в нас було своє революційне минуле, а навіть краще, ніж їхнє...) Розуміється, "большевицькою" ІРСДМ ніколи не була і не могла бути; не забуваймо, що навіть у високоупромисловленій Чехії з її численним пролетаріятом комуністична партія постала щойно в 1920 р. Але, відкинувши на бік всякі перебільшення, у твердженню Крілика було велике зерно правди. Як не як, а тільки українські соціялісти Галичини здобулися в воєнних 1916-1918 pp. на власну революційну організацію. Звичайно, це не було припадком: як "неісторична" нація з недорозвинутими панівними клясами, ми мали тоді дуже мало виглядів на здійснення буржуазної української державности. 3 другого боку, не розв'язана, а глибоко динамічна в своїй основі селянська справа, в зв'язку з національним поневоленням, створювала у нас особливо пригожий ґрунт для ідей революційного соціялізму. Тому то саме ми мали вже в 1916-1918 pp. своїх Василькових і Турянських; і тому якраз бувші і члени ІРСДМ разом з Максимовичем [11], Орловським [12], Рудиком [13] і Розенберґом [14] зуміли створити на весну 1920 р. власну, не признавану Комінтерном до 1925 р. "Комуністичну Партію Східньої Галичини", яка стала пізніше ядром офіційної "Комуністичної Партії Західньої України".

Але про все те, про почини українського комуністичного Руху в Галичині та про розстріляну сталінськими посіпаками КПЗУ, мені, як посторонньому глядачеві, не слід писати. Може залишився ще при житті хтось з безпосередніх учасників і членів тої партії, щоб розказати прийдешнім поколінням писану кров'ю її історію.

Примітки:

1. Вбитий сталіністами в 1940 р.

2. Вбитий сталіністами в 1932 р.

3. Розстріляний сталіністами в 1934 р.

4. Зі слів стрілецької пісні:

"Як Европа розпочала той кровавий бій,

Захотіла Україна мати корпус свій.

І зібралися у Львові, на Супінській і Курковій –

Ріжні обивателі й бурителі."

5. До "Промєністих" (в Тарнові) належав свого часу також відомий польський комуніст К. Радек.

6. До Головної Управи Драгоманівки належали, крім них: О. Дмитрович (помер в 1920 p.), С. Копертинська і М. Зіжовська (учасниця святоюрського процесу, вбита сталіністами в 1940 p.).

7. З приводу атентату Фр. Адлєра відбулося спеціяльне засідання львівської організації, на якому учасники (в значній частині в військових австрійських одностроях), після святочної промови Р. Турянського, вшанували вставанням з місць вчинок Адлєра.

8. Дальші числа не вийшли з приводу "всипи" в червні 1918 р. (ревізія паперів В. Сироїжи та членів перемиської організації). На щастя, всипа не мала поважніших результатів, бо заки поліція перевела слідство, сама австрійська держава розлетілася.

9. Брошура вийшла в 1000 примірниках. 200 примірників автор цих рядків, тоді австрійський вояк, завіз в часі Скоропадщини до Києва.

10. Протилежну позицію зайняли О. Крілик та Ст. Паньківський. (Паньківський загинув в 1919 р. на українсько-польському фронті.)

11. Зліквідований сталіністами в 1943 р.

12. Зліквідований сталіністами в 1932 р.

13. Зліквідований сталіністами в 1940 р.

14. Зліквідований сталіністами в 1940 р.

Джерело: "Діялог" - 1984. - Ч. 10. - С. 77-83.

Переклад передмови Володимира Іщенка

Депутат из Красного Дола

2010-06-30T04:42:00.000-07:00

Как здоровье ваше, баре господа?
Шею вам не трет ваш галстук иногда?
Мы для вас готовим галстучек другой.
Правда, он не пестрый, но зато тугой!

/Шандор Петефи, 1848 год/

На юго-западе Буковины, на границе с Румынией расположена Путильщина. Именно здесь в небо вздымаются самые высокие горы края – Пип Иван (1582 метра), Яровыця (1574 метра), Жупаны (1488 метров). В живописной долине, на берегу притока Черемоша реки Путилки лежит поселок Путила, которую раньше называли Путылив. Путильщина – родина известного писателя Юрия Федьковича и повстанца Лукьяна Кобылыци. Вот уже двести лет родная хата последнего стоит в десяти километрах от Путилы, на хуторе Красный Дил (Красний Діл). Кобылыця навсегда вошел в историю Украины как один из, мягко говоря, немногих парламентариев, действительно служивших не богачам, а избравшей их бедноте, отдавших борьбе за справедливость всю свою жизнь без остатка.

За родные пастбища

С 1775 года буковинские крестьяне жили под гнетом Австрийской империи. Помещики изводили их постоянно увеличивающимися феодальными повинностями – панщиной. Государство – разоряло непомерными налогами. В первой половине XIX века многие бедняки пытались подавать жалобы в суды против притесняющих их землевладельцев, но в суде прав лишь богатый. И крестьяне иски свои проигрывали. В 1817 беднота Путылова подала коллективную жалобу императору (или как они его называли, “цісарю”) Францу I Габсбургу на то, что в течение десяти лет налоги выросли в десять раз, а паны издеваются над людьми. Можно с большой уверенностью предположить, в каком именно качестве использовали сотни таких униженных прошений венценосный монарх и все имперские чиновники.

В 1843 году крестьянам Буковины запретили пользоваться лесами и пастбищами. Конечно, можно было бы опять писать жалобы, прошения, надеяться на продажную юстицию. Однако в двадцати двух гуцульских сельских общинах решили – гораздо эффективнее будет не надеяться на жалость богачей и чиновников, а установить справедливость самим. Началось восстание, которое возглавил 31-летний крестьянин-бедняк Лукьян Кобылыця. Иван Франко позже так описывал этого человека: “Його лице добродушне, та при тім поважне, з великими блискучими очима, дуже нагадувало лице Христа, як його звичайно малюють на іконах“. Из освобожденного повстанцами обширного района в Русько-Довгопильском округе были изгнаны помещики и чиновники. Была отменена барщина, захвачены леса и пастбища. Но весной 1844 года регулярные австрийские войска подавили бунт свободолюбивых, но плохо вооруженных горцев. 220 участников были публично избиты палками в Путылове. 14 вожаков, в том числе Иван Галыця, Иосиф Бырлу и сам Кобылыця, были арестованы жандармами и оказались в сырых казематах Черновицкой тюрьмы.

Тюрьма – рейхстаг – восстание

Cпустя несколько лет по всей Европе пронеслась волна буржуазных революций, по мере сил ломавших и расшатывавших остатки феодальных порядков. В 1848 году революционный ветер обрушился и на Австрию. В марте вспыхивают восстания в Вене и Будапеште, в июне против Габсбургской монархии поднимается Прага. В Венгрии возникает самостоятельное правительство. В июле в столице империи созывается парламент – рейхстаг. Большинство депутатов его были помещиками и богачами. Однако туда попали и отдельные депутаты, представлявшие интересы крестьянства. В том числе, и от сельских округов Буковины. А кого могла избрать своим депутатом гуцульская беднота, как не человека, авторитет которого вздымался повыше Говерлы? Только Лукьяна Кобылыцю. Сколько их было в истории – первоначально радикальных и пламенных, попавших на популярности в депутаты, а затем быстро скурвившихся и продавшихся за сребреники? Лукьяна нет в этом списке предателей. В Вене с трибуны рейхстага он выступает против имперских властей, за отмену крепостного права и передачу земли крестьянам. Однако 7 сентября большинством голосов имперский парламент постановляет отменить панщину лишь за колоссальный для бедноты выкуп. Кстати, позднее, в 1851 году за отмену повинностей помещики получили от правительства еще и значительную сумму пятипроцентными облигациями.

Кобылыця возвращается на Буковину. Статус депутата позволил ему легально созывать массовые собрания и митинги, на которых он призывал не платить выкуп, а требовать вернуть леса, полонины и горы бедноте. Самым массовым было собрание 2600 крестьян 16 ноября в Выжнице. Выступление на нем Лукьяна стало сигналом к восстанию, охватившему горные села Выжницкого и Сторожинецкого округов. Кобылыця организовывает вооруженный отряд, боровшийся против помещиков и монархии. Как гласит легенда, в отряде было “тридцять пушкарів і триста гуцулів, озброєних крісами, бартками та пістолями”, то есть, ружьями, топориками и пистолетами.

Цісар сидить на стільчику та в картах ся грає,
А ті гори буковинські нехай пропадають!
Нехай пропадають, нехай погибають!
Коби таки вигиб увесь руський рід!
Так німці си нишком у Відні гадають
Та риють великий, великий нам гріб.
Копайте, панове! Копайте, здорові!
Хто яму копає, собі їй копає.
Не тому могила, кому їй зробили,
А тому, кого в ню відтак поховають.
А ми підем з топірцями в зелену діброву,
Та витешем домовину велику, кедрову,
Та пішлемо до цісаря в німецьку столицю…
/Юрий Федькович. “Лук`ян Кобилиця”/

Собрав продовольствие для венгерских революционных войск, отряд Кобылицы попытался пробиться на помощь венгерским революционерам. Еще в конце октября 1848-го правительственные каратели разгромили воооруженное восстание рабочих и студентов в Вене, перебив пять тысяч человек. А к августу 1849 года и Венгерская революция была раздавлена войсками Австрийской и пришедшей ей на помощь крепостнической Российской империй. В 1850 году власти разбили и отряд Кобылыци. Лукьян был арестован и, после месяца тюрьмы, сослан. 24 октября 1851 года Кобылыця умер, оставив сиротами пять детей.

Рабочее действие

Проти авторитарних тенденцій

2010-06-28T08:10:00.000-07:00

Сьогодні в Тернополі місцевими студентськими активістами було проведено акцію проти обмеження базових людських прав. Зокрема права на мирні зібрання та на приватність.

Також на акції було заявлено солідарність з захисниками парку Горького в Харкові, який місцева влада разом з бандитами намагається знищити. Нажаль акція не пройшла безперешкодно. Що характеризує ті неприємні зміни, які відбуваються в нашій країні. Працівники міліції, незважаючи на передбачене Констиуцією держави, яку вони захищають право збиратися мирно і без зброї перешкодили її подальшому проведенню.

Та це не відбило бажання в активістів продовжувати діяти відстоюючи свої та суспільства гідність та інтереси.
На акції розповсюджували таку листівку:

Черговий раз влада демонструє свою тоталітарну та антинародну сутність

        На цей раз чиновники хочуть позбавити громадян права на мині збори та мітинги. Так, згідно із законопроектом 2450, встановлюється 4-денний термін повідомлення про зібрання (сьогодні згідно Конституції України конкретний термін не встановлено), що унеможливить у багатьох випадках реагування громадськості на важливі події суспільного значення. Запроваджене у проекті поняття «спонтанне мирне зібрання» визначене настільки нечітко, що
сприятиме багатократному повторенню інцидентів, подібних до подій у харківському парку
Горького, коли громадські активісти намагались протистояти вирубуванню дерев.
        Tаким чином буржуазна антинародна влада хоче убезпечити себе від акцій протесту незадоволеного існуючим станом речей населення.

        Ще однією "прогресивною" ідеєю влади, а якщо точніше, то Міністерства освіти, є
запровадження електронних студентських квитків (ЕСК), що стануть базою даних на студента.
також він замінить собою платіжні квитки на які студентам нараховується стипендія. З метою
координації роботи ЕСК буде створений Інформаційний центр, куди буде стікатися інформація про те куди купляв залізничні квитки власник ЕСК, яку суму грошей він знімав з цього квитка. Таке нововведення порушуватиме наші права на конфіденційність, приватне життя та свободу
пересування. Табачник вже не раз демонстрував нам свої нацистсько-фашистські замашки, але
тепер він остаточно перегинає палицю, намагаючись у кращих традиціях нацизму перетворити
Україну на підконтрольний йому фашистський табір.
Ми не повинні цього допустити!!!

Західноукраїнський антифашистський спротив

2010-05-20T12:43:00.000-07:00

На тернопільських стінах

2010-05-13T01:53:00.000-07:00

2010-05-11T04:19:00.000-07:00

8 травня на Західній Україні

2010-05-10T00:29:00.000-07:00

Сьогодні, 8-го травня - день, коли весь світ святкує Міжнародний день перемоги над фашизмом. Україна теж пам'ятає цю дату.Пройшли акції вшанування героїв у багатьох містах західної України. Одним з таких став Львів. Активісти антифашистської дії зібрались біля пам'ятника політв’язням, жертвам фашистських в’язниць: українцям, полякам, євреям. Цей монумент було встановлено біля тюрми, в якій протягом всієї війни катували і вбивали жителів цієї території, спочатку червоні комісари в 39-41 роках, а потім і гітлерівські фашисти 41-44.Весь день йшла справжня злива. Проте саме перед початком акції дощ перестав лити. Здавалося наче сили природи також хотіли вшанувати пам’ять загиблих. Перед пам’ятником було викладено три стріли зі свічок як символ глобальної солідарності у боротьбі з ксенофобією та тоталітаризмом.

Адже не є секретом те що фашизм не подоланий. Він не був подоланий навіть в 1945 році. Задля досягнення своїх економічних інтересів країни-переможці залишили при владі фашистський режим Франко в Іспанії та Салазара в Португалії тощо. Вони переділили між собою континент, а пізніше і більшість земної кулі для реалізації своєї імперської політики. “Денацифікація” переважно була лише фарсом та грою, що прикривала той факт, що на більшості чиновницьких посадах в Німеччині залишились нещодавні нацисти.
Але головне, що ми хочемо сказати, це те, що війна з фашизмом триває і надалі, вона не закінчилася і проходить на вулицях наших міст, через наші долі і життя. Ми поховали не одного друга та соратника, які загинули в протистоянні з сучасними наці. 16 травня буде пів року з дня вбивства нашого друга та товариша Івана Хуторського. Його застрелили у власному під’їзді неонацисти. Ось список вбитих антифашистів за останні 5 років:
Миколай Гіренко (2004, Петербург), Тімур Качарава (2005, Петербург), Олександр Рюхін (2006, Москва), Станіслав Корепанов (2007, Іжевськ), Ілля Бородаєнко (2007, Находка, вбитий під Ангарськом), Олексій Крилов (2008, Москва), Федір Філатов (2008, Москва), Станіслав Маркелов и Анастасія Бабурова (2009, Москва), Ілля Джапарідзе (2009, Москва), Іван Хуторський (2009, Москва).
Боротьба з нацизмом це справа всього суспільства. Розраховувати на державу та правоохоронні органи не приходиться. Для них нацизм в Україні не існує, адже не зареєстровано жодну партію чи організацію, що відкрито говорила б про свої ультраправі політичні погляди. Для того щоб вбивати іноземців, людей альтернативного способу життя та антифашистів не потрібно мати папірчик про державну реєстрацію. Саме тому зараз основною силою в боротьбі проти нацизму є молоді антифашисти.
Святкування “Дня Перемоги” давно вже перетворилися на черговий щорічний ритуал. А тому ми звертаємося до вас, ми вимагаємо, не бути байдужим обивателем котрий згадує своїх предків, але не думає про те що це за війна була, ким спричинена і проти кого. Нацизм це не жахливе завтра, це також і, хоч в набагато менших розмірах, сьогодення. А тому ми не можемо бути байдужими, ми не можемо мовчати, ми не можемо закривати очі на нацистські марші в нашому місті, на нацистську символіку, нацистську пропаганду на наших стінах, нацистські жарти з уст знайомих і незнайомих людей. Це не жарти. Фашизм продовжує вчиняти свої злочини, фашисти знову рвуться до влади, в місті, регіоні, на вулиці чи в інтернеті. А тому ми маємо чинити спротив і діяти.

Також акції пройшли в Луцьку

Вшанували пам’ять загиблих і в Рівному.
Антифашистами в Рівному роздавалися листівки: "Після розпаду СРСР активно почали розвиватись націоналістичні політичні партії та організації. Але інколи здорова любов до Батьківщини та національної культури переходить в абсурдний шовінізм. Шовіністичні організації, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу та ксенофобські погляди стрімко набирають популярності і в Україні. Вже забувається «дружба народів» і ненависть на національному ґрунті все росте. Дев’ятого травня 1945 року була перемога над міжнародним фашизмом, але зараз печерні нацистські погляди все ще загрожують мирному життю і боротьба за свободу триває."

Також акція пройшла в Ужгороді

161.org.ua

В Ужгороді молодь садила дерева

2010-03-29T04:37:00.000-07:00

В суботу, 27 березня, в Ужгороді відбулася акція по озелененню міста.
Близько п'ятнадцяти представників активної молоді Ужгорода зібралось цього суботнього ранку для того, щоб висадити саджанці берез в "спальному" районі Ужгорода. Незважаючи на непогоду (майже весь ранок падав дощ), було посаджено близько сотні дерев.

Слід відмітити, що ця акція відбувалась без жодної підтримки з боку спонсорів чи будь-яких політичних сил і була виключно ініціативою ужгородської молоді та неформального об'єднання Happy Tree Friends. І хоч ідея акції перекликалась із схожою акцією одного із закарпатських політиків, але кінцева мета цих акцій все ж корінним чином відрізняється. Так, суботня ініціатива молоді мала мету саме озеленення міста, причому саме своїми силами. Адже тільки якщо ми всі усвідомимо, що в наших силах змінити світ на краще, щось дійсно зможе змінитись. А прихованою метою будь-яких акцій політиків, навіть найбільш благородних, є підняття власного рейтингу.
Фінальним мажорним акордом акції було посадження двох пагінців дуба, подарованих одним із мешканців мікрорайону. Тож хочеться сподіватись на те, що ініціатива ужгородської молоді знайде відклик і в молоді інших міст. Адже не слід забувати, що доля нашої планети, наше майбутнє - в наших руках.

2010-03-23T17:28:00.000-07:00

Конференція з питань протистояння расизму та ксенофобії

2010-03-23T17:09:00.000-07:00

21 березня в м. Києві пройшла всеукраїнська конференція, де обговорювалися питання вироблення спільної стратегії щодо протистоянню таким негативним явищам як расизм та ксенофобія. На цьому заході були присутні як представники позасистемного антифашистського руху (автономні антифашисти з Львова, Тернополя, Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Чернігова, Києва, Сімферополя та ін. міст), так і "системні антифашисти", тобто люди із офіційних правозахисних організацій, а також посадова особа з УЄФА. Формат конференції передбачав доповідь про найактивніші та найнебезпечніші ультраправі організації, їхні особливості та діяльність, потім слідували виступи представників регіонів, які розповідали про прояви расизму та ксенофобії у своїх містах, висвітлювали питання активності правих організації і свої бачення подолання обговорюваної проблеми. По закінченню вищезгаданих заходів розпочалися секційні засідання.

Одна із секцій обговорювала причини та фактори посилення ксенофобських настроїв в Україні та державну політику в сфері протидії расизму та ксенофобії, а інша, до діяльності якої приєдналася більшість людей - протистояння поширенню ксенофобських настроїв у молодіжному середовищі, зокрема були підняті питання субкультур, як інструменту антифашистів, антифашизму в музичному середовищі та протистояння расизму на футбольних трибунах. За підсумками секційних засідань були підведені висновки щодо спільної стратегії у протистоянні расизму та ксенофобії. Так, зокрема було прийнято рішення про оптимізацію координації між регіонами та висунуті ідеї щодо конкретних дій для досягнення поставленої мети, також учасники дійшли висновку, що необхідно активізувати свою діяльність в сфері політизації субкультур, що в свою чергу дасть змогу залучити нових людей до руху. Ще одним важливим фактором, що слід підкреслити це вироблення певних стратегій у протистоянні правим радикалам на футбольних трибунах. На кінець, видається необхідним відзначити доброзичливу та дружню атмосферу, що панувала впродовж всього заходу, а також окремо подякувати організатором за цю вельми корисну та плідну конференцію, що дозволила антифашистам із усієї України покращити контакти між собою та прийняти участь в розробці нових методів боротьби з спільним ворогом всього людства.

ROZBRAT ZOSTAJE!

2010-03-23T16:58:00.000-07:00

На вихідних в місті Познань, що в Польщі, пройшла велика демонстрація противників закриття місцевого соціально-культурного центру "Rozbrat". Західноукраїнські активісти також взяли участь в захисті цього унікального місця. Пропонуємо ваші увазі звіт про перебіг маніфестації.

20 березня відбулася друга демонстрація в захист Розбрату. Взяли у ній участь від 1500 до 2000 осіб з Познані, Польщі та закордону. У п’ятницю, 26 березня, має відбутися аукціон, на який виставлена одна з трьох ділянок, на якій розміщений сквот. Поки доля Розбрату невідома, а діяльність міста сприяє майбутнім власникам та девелоперу.

Перебіг маніфестації своєчасно висвітлювала польська Індимедія. Протест розпочався о 18.00 годині з площі Міцкевича, куди також приїхали сквотери з Берліна і групи з різних міст, представляючи рухи і суспільні чи політичні організації. Також було багато представників ЗМІ, у тому числі журналісти з Італії та Німеччини. Демонстранти несли транспаранти, на яких було написано: „Місто – це не фірма”, „Розбрат не для продажу”, „Досить приватизації публічного простору”, „Девелопери, буржуї, ваш кінець скоро прийде”, „Проти антигромадської політики влади”, „ Розбрат залишається, без компромісів”, „Право – це дзівка(гадаю, щось на кшталт повії) , яка служить багатим та політикам”, „Ні культурі грошей!”, „Без дотацій, без спонсорів, без супсидій”, „Спершу люди, потім прибутки”, „Лапи геть від Розбрату!”, „Познань – місто для людей, а не для капіталістів”.
Розпочинаючи, організатори привітали всіх прибулих на демонстрацію і подякували їм за співпрацю. Потім слово перейшло до представників „Зелених 2004”, „Політичної Критики” та „Товариству Ми – Познанці”. Лех Мерглер підкреслив, що Розбрат – це досконала промоція для міста, котре домагається імені Європейської Столиці Культури, а також приклад досконалої організації альтернативного середовища Познані і центру незалежної культури, яку місто не повинно знищувати.
Демонстрація рушила далі вулицею Святого Мартіна і затрималася перед ексклюзивним „NH Hotel”, який хоче мати статус з п’ятизіркового. Цей готель – величезна, корпоративна мережа готелів, яка належить тим самим власникам, що і фірма „Greenkett”, розміщена під Познанню. У цій фірмі вирують фатальні умови праці. Жінкам пропонують найнижчу оплату, порушуючи робітничі та профспілкові права. Про ту ситуацію нагадав один з представників „Робітничої Ініціативи”.
Кількомастами метрами далі під час спроби вивішення транспаранту, затримали двох активістів з Познані. Група замаскованих демонстрантів, які пішли на допомогу, вдерлася на сходову клітку, де попередні були вже легітимними – обоє затриманих були негайно звільненими. Тим часом демонстрація чекала на новини. Після з’ясування ситуації, рушили далі на вулицю Падеревенського до Консульства США. Стала для цього причиною 7 річниця атаки на Ірак. Слово сказала представниця „Анархістичної Федерації”, яка брала активну участь у протестах проти війни в Іраці.
Виходивши на Старий Ринок і минаючи вулицю Шкільну, демонстрація на хвилину затрималася. У сусідній лікарні, яка знаходилася за 20 метрів, перебуває тяжко хворий Марцел Шари, голова „Робітничої Ініціативи” з установ Цегілскего . Стан здоров’я не дозволив прийняти делегацію у шпиталі, але демонстранти в знак солідарності скандували „Марцел Шари, ми з Тобою!”.
На Старому Ринку виступили представники „Лівої Альтернативи”, сквоту ЦРК з Вроцлава, представник порозуміння позаурядових організацій , представник „Молодих Соціалістів”, „Товариство Незрячих та Слабозрячих Приятелів” та інші. Всі виказували підтримку для сквоту та критикували владу за налаштовану на прибуток політику. Також був показ фільму про Розбрат. Далі демонстранти рушили у напрямку Міської Ради, на площу Колегяцкі. Ходу весь час супроводжувала Самба: трьох диригентів та деригенток, які з оркестром у 50 осіб розігрівали демонстрантів не так танцювальними, а більше маршовими ритмами.
Похід зупинився на площі під урядом міста. Група демонстрантів поставила під ним макет сквоту Розбрат та вивісила над входом у Раду червоно-чорні прапори. Там скандували „Помешкання правом , не товаром”, „Стоп приватизації публічного простору!”. Було виголошено кілька промов, в яких критикували політиків міста. Промовники підкреслили, що самоврядування – не політичне, а місто не належить бізнесменам. Протестували проти комерціалізації публічного простору. Почав лити сильний дощ, а тим часом почалася акція заклеювання дороговказів міста написом „Розбрат”.
До дверей Ради прибили „20 тез у напрямку розвитку міста Познані”, які перед тим були опубліковані на сайті Розбрату.
Будинок уряду був обстріляний феєрверками та петардами. Демонстранти без перерви скандували „Розбрат залишається!”, „Лапи геть від Розбрату!”. Учасники протесту спалили ляльку-опудало президента Гробельного та кинули димові шашки. Демонстрація скандує „Купуєш Розбрат – купуєш проблеми!”.Майже о 21.00 акція закінчилася.
Під час демонстрації поліція, у принципі, не втручалася. Хіба що приклад перевірки документів двох активістів. Маніфестацію супроводжувала невелика кількість поліції, а також одна група у цивільному. У резерві було зосереджено досить значні сили, які однак не кидалися в очі. Після демонстрації сищики затримали одну особу і завезли її у відділок „Познань Старе Місто”. Після допиту, близько 2 год., випустили її. Затриманому не поставлено поки що жодних обвинувачень.
МІ подали різні статистики числа учасників: від 700 („Виборча Газета”(найпопулярніше видання), 1000(„Великопольський голос”) до 2000(медії Познані). Гадаємо, що демонстрантів було більше ніж 9 травня минулого року, коли було 1500 осіб. Важко було порахувати, адже багато демонстрантів йшло дуже тісно у колоні і було одягнено у чорне. Також успіх демонстрації в тому, що маємо цікаву сторінку в Інтернеті, яка б’є рекорди кількості її переглядів.
Демонстрація мала на меті вираження спротиву неоліберальній політиці влади міста, яка представляє інтереси бізнесу, а також показати потенціальним купцям місцевості, на якій знаходиться сквот Розбрат, що спроба можливого виселення жителів зустрінеться із рішучим опором, який їм(купцям) дуже дорого коштуватиме. Ми готові на юридичну і безпосередню боротьбу!
Ми хотіли б дуже сердечно подякувати всім учасникам демонстрації за підтримку нашого протесту і багаторазові жести солідарності. Без Вас наша боротьба за Розбрат не була би такою гучною та відомою.
Солідарність – наша зброя!
першоджерело www.rozbrat.org/informacje/rozbrat-zostaje/808-ponad-1500-demonstrantow-w-obronie-rozbratu

2010-03-16T06:52:00.001-07:00

Роковое движение 2

2010-03-15T14:35:00.001-07:00

Нацисти проти жінок

2010-03-13T11:58:00.000-08:00

Неонацистський рух складається не лише з чоловіків, але і жінок. Звичайно їх меньше. Але вони є, і досить часто проявляють значну активність. Але нажаль, ці особи жіночої статі мало задумуються про місце, яке їм визначають "арійці". Сьогодні у Львові місцеві нацисти з числа представників партії "Свобода" та фанів футбольного клубу "Карпати" в черговий раз спробували нагадати жінкам, що їхнє майбутнє закладено в відомому нацистському ККК. Ні, не Ку-клус-клан, а "кіндер, кухе, кірхе". Чи українською "діти, кухня, церква". Свою позицію вони спробували донести намагаючись зірвати акцію за гендерну рівність, що пройшла в рамках днів дій за рівні права чоловіків та жінок під назвою "Маніфа” . У ці дні у Львові проходять кіпокази, концерт та дискусії на тему становища жінок в українському суспільстві.
Уже традиційно, на боці нацистів виявилася львівська міліція, котра більше ніж бони намагалася зірвати акцію мотивуючи тим, що вони не здатні забезпечити безпеку для її учасників. Цікаво зазначити, що більшість учасників становили дівчата, частина з яких польські активістски. Але ні те, що подібна поведінка вже є фактично міжнародним скандалом, ні те, що Львів є одним з міст проведення заходів в рамках "Євро-2012" не стало аргументів для "правоохоронців". В результаті цього, організаторам маршу прийшлось обмежитися мітингом. Це не перший випадок коли міліція і нацисти виявляються єдині і солідарні в своїх діях. Що, зрештою не є чимось унікальним у світовій історії.
З боку “жіночої” ходи лунали гасла “Ні насильству над жінками”, “Кухня і мода - це не свобода” і “Стать - це не вирок”. Після того, як усі бажаючи виступили у мегафон, захід закінчився.
Що ж до жінок котрі є активістками нацистських двіжів чи мають стосунки з неонацистами, то хотілось би щоб вони визначилися ким вони хочуть бути в житті, людиною з якою рахуються і до якої ставляться гідно чи бидлом, яке на кухні миє посуду. Включіть голову і подумайте!

09.03.2010 ДЕРЖАВА ВАШ ВОРОГ!

2010-03-09T01:47:00.000-08:00

Зранку, на очах в сотень людей, які поспішали на роботу, тернопільськими автономами була проведена акція з демонстрації банера із антидержавним змістом. Двоє активістів, пробравшись на залізно-дорожній міст, що розташований над однією із основних транспортних розв"язок міста, вивісили банер "ДЕРЖАВА ВАШ ВОРОГ".
Вважаємо, що ця акція поки що була найефективнішою, оскільки була вчинена в публічному місці і привернула увагу значної кількості людей.
наступні акції будуть радикальнішими...

Тернопільський автономний спротив

Акція проти проведення другого туру "виборів без вибору"

2010-02-07T12:05:00.000-08:00

Анархісти Тернополя в день другого туру виборів здійснили "напад" на виборчу дільницю з метою привернути увагу громадськості до безперспективності "чесного волевиявлення".
Активістами було підготовано агітаційні листівки з закликом бойкотувати вибори і коротким поясненням мети акції. Отож, вибравши "об"єкт атаки" і узгодовши план дій, активісти приступили до дії.
Під дверима дільниці було запалено вроцлавський вогонь і в цей же момент в приміщенні дільниці активістом були розкидані агітаційні листівки.
На ці дії послідувала реакція органів "правопорядку". Один мусор в формі і один в цивільному кинулися в погоню за анархістами, проте це переслідування видалося невдалим і хлопцям вдалося втекти.

2010-02-04T02:37:00.000-08:00

87-88 роки – чомусь не видно було тих сміливців, які зараз б’ють себе у груди.

2010-02-01T12:11:00.000-08:00

Очевидці минулого живуть серед нас. Вони знають, із чого усе починалося, навіщо відбувалося і хто брав участь у тих подіях. Ідеться про рух гіпі в Україні. Сьогодні нам трапилась нагода порозмовляти з людиною, яка має найбільший стаж гіпування у Львові – це Олег (Алік) Олісевич.

ВСТУП – ІДЕОЛОГІЯ
Я. Б.: Розкажіть, будь ласка, з чого усе почалося взагалі. І трішки про себе – що вплинуло на світогляд, з якого віку Ви гіпували.
Я захоплювався філософією та ідеологією, подібною до гіпізму, з дитинства. Мене тягнуло до чогось романтичного й оригінального: я любив читати книжки про індіанців, мені подобався їхній зовнішній вигляд, довге волосся, вбрання. Також мене приваблював образ Ісуса Христа.
Пам’ятаю, у 60-х роках за совдепії організовували військово-спортивні табори – тобто з дитячих кімнат міліції важких підлітків відсилали на місяць-півтора на перевиховання, на муштру. А такі підлітки були в усіх кінцях міста (відомо, що то не мамині синочки) – от вони і захоплювалися ідеями гіпі, поглядами – і в музиці, і в одязі. І хоча в той час важко було щось дістати – і платівки (вони дорого коштували), і джинси – але молодь діставала, цікавилась тим.
Джинси, наприклад, у 60-х роках присилали з-за кордону. До речі, недорого вони і коштували. Пам’ятаю, у 68-му році мені дали 5 карбованців (на той час це були гроші!), щоби якісь дрібнички купити. А у знайомого хлопця були вже добряче потерті “Левіси” – мені вони дуже подобалися – от я їх за 3 карбованці купив, одягнув. Татові не показав, прийшов до школи, там побачили – і вигнали мене, сказали: “Поклич батьків”. Тоді я і з дому втік. Мене не було 2-3 тижні. Я не хотів і додому приходити, і джинси не хотів втратити, але міліція мене спіймала, в дитячу кімнату повели, потім додому. Ті джинси мені тато спалив. Відтоді я собі сказав: баста! Я назло буду все робити. І суспільству, і батькам, і всім.
У той час – навіть з погляду минулого – усе заборонялось, старше покоління з усім боролось. Воєнне покоління наших батьків було виховане у непохитному дусі марксизму-ленінізму. А це було так незвично – довге волосся, рок-музика – усе це впливало на розумовий розвиток молоді. Тому з цим боролись партійні органи, а з ними заодно і батьки – бо були виховані у тій системі.
У отих уже згадуваних військових таборах я зустрів старших хлопців – по 15-16 років (9-10 клас) – які мали трохи довше волосся, захоплювалися рок-музикою. Їх переслідували, виганяли з тих таборів. Тоді я замислився: за що, чому це так? Саме тоді я вперше почув слово “гіпі” і почав цікавитися цим рухом, розпитувати старших хлопців. Бувало, ми слухали по радіо рок-музику (поляки її транслювали вільніше).
У нашому місті, як і в інших, одночасно виникали гуртки молоді, яка тягнулась до чогось романтичного. Звісно, влада скрізь боролась із ними, бо такі погляди “псували” юнацтво, яке мало будувати соціалізм, прямувати до комунізму. Та попри все, дедалі більше з’являлось людей, для яких ставали близькими ідеали гіпізму. Зароджувалась не просто субкультура, а контркультура.
У деяких містах цей рух розвивався бурхливіше, в інших – менше, але зачіпав він розум молодих людей майже всюди: це ж природно – противитися диктатові, який здійснюють над тобою.
Ми намагалися виразити себе в одязі – шили собі з брезенту широкі штани (кльош – 60 см), вишивали на них квіточки, метеликів. Були різні вигадки – вшивали ліхтарики у штани, ідеш – і світишся.
Наприкінці 50-х – на початку 60-х старше від нас покоління молоді називали “стилягами”. Ці люди слухали джаз, рок-н-рол. Поруч із стилягами можна було зустріти вихідців із середовища художників, богемної публіки, яких можна зарахувати до бітників – вони цікавилися поезією, збиралися по хатах (флетах), слухали музику, вели цікавий і романтичний богемний спосіб життя.
Багато хто із західних істориків-соціологів запитують, чи є різниця між гіпістським рухом у них і у нас, у колишньому Совєцькому Союзі. Звісно, є паралелі, але у багатьох моментах існують розбіжності. У нас гіпі більше переслідували, з ними боролися аж до розпаду Союзу, до 91-го року.
У 67-ому році у Сан-Франциско відбулися великі збори гіпі, де зібралися понад 20-30 тисяч осіб (нам зараз це навіть важко уявити). В Америці, як не дивно, спочатку цей рух також не сприймали: відловлювали людей, били, але процес уже пішов. У музиці почали виникати такі світила як Дженніс Джоплін, Джіммі Гендрікс, група “Велвет Андерґраунд” та інші. Протест американської молоді був спрямований проти буржуазного способу життя. У нас була буржуазія комуністична – отож, у нас то був протест проти комуністичної системи. І наші патрони – совєцькі, які панували тут – знали, що гіпізм небезпечний для їхньої партії, що він “розкладає” молодь зсередини. Всі уже звикли, що партія каже останнє слово: коротко стригтися, як в армії, і поводити себе отак і отак – ні кроку вправо, ні кроку вліво, бо інакше – розстріл. Ми не мали права бути собою, а лише стадом баранів.
На Заході із свободою легше, бо там поважають індивідуальність кожної людини. Гіпізм там упав на ґрунт доволі значного прошарку бітників – їхніми ідеологами були Джек Керуак, Ален Ґінзберґ, які у своїх творах описували бітниківський спосіб життя.
У нас наприкінці 60-х були тільки невеличкі групки людей, які мислили інакше, міркували (чи здогадувались), що “там” не все так погано, як про це каже совєцька пропаганда, а у нас не все так файно – у суспільстві панує подвійна мораль. Скажімо, усі і 30, і 35 років тому знали, що, аби потрапити до престижного вузу (медінституту чи на юридичний факультет) треба заплатити хабара. І коли прийшов час вступати до вузу, я власне міркував над запитанням: “Навіщо я живу? Чого я хочу в цьому житті?” Тільки-но я уявив на хвильку, що маю стати гвинтиком велетенської машини, то одразу і сказав собі: ні, я не буду нікому підпорядковуватись, підлаштовуватись під систему. Зрештою, я усвідомлював, що мав би стати рабом, якого завжди цькували б, якому б не дали закінчити вуз – подібно зі мною чинили ще зі школи, відколи у 10-річному віці примусили постригти відпущене за літні канікули волосся.
Уже приблизно від 14 років почали складатися стосунки з батьком. Я підростав, а він мені пояснював, що таке моє життя може погано закінчитися, що не слід себе протиставляти школі. Мій батько належить до покоління, яке пережило сталінські концтабори. Він відсидів 10 років за те, що два роки прожив остарбайтером у Німеччині. Під час війни його забрали з Києва, а коли прийшли “визволителі”, то, звісно, запитали: “Як то так – молода людина, 20-річна, і не у Совєцькій Армії, а працює на німців?!” А він же не винен був ні в чому – його схопили під час облави і послали на сільськогосподарські роботи.
Зрозуміло, батько боявся, що я повторю його долю. Але я йому сказав: “Я не зможу жити так, як усі, не зможу. Не зможу робити те, що мені наказують. Чому не можна, щоб я носив той одяг, який мені подобається? Таке волосся, яке мені подобається?”
Я. Б.: А чи виникали якісь міркування щодо компромісу із батьками? Все-таки, батьки заслуговують на любов і поступки з боку дітей.
Щодо компромісу, ситуація для мене була складною, адже я з дитинства ріс бунтарем.
Коли мені було 7 років, я втратив матір (вона померла від туберкульозу легенів у 43 роки). Мати була інтелігентною людиною, читала багато книг, як на той час, цікавилася літературою. За словами батька, вони завжди жили у злагоді. Батько хотів мене добре виховати, сам не міг дати ради, отож, одружився вдруге. Мачуха була мені далекою людиною, ні в чому не схожою на матір, – провінціалка, молодша від батька на 12 років (мабуть, це його і привабило, він сподівався, що вона мене догляне). Потім у них з’явилася донька, моя зведена сестра, і їй приділяли більше уваги, тож я змушений був провести 1-2 клас в інтернаті.
Там теж трапився інцидент. Раз на місяць до інтернату приходили перукарі й стригли хлопчиків під чубчик – то жах! Я запротестував, заплакав, що не дамся. Мене того вечора залишили у спокої, але потім я таки втік з інтернату, сховався на горищі – там переховувались старші хлопчики. Мене шукали три дні, знайшли, знову віддали до інтернату. Я плакав, бо не любив насилля, ставлення викладачів і батьків до дитини як до своєї власності. Вони самі не йшли на порозуміння – не те, щоб я не хотів, але й вони його не шукали. Ти готовий їх вислухати, а вони лише: це має бути так і край! Робили усе, щоб втиснути мене у ті рамки, “щоб як усі”. Я зміг знайти спільну мову з батьком тільки у старшому віці, перед його смертю. За деякі свої вчинки просив пробачення – у юному віці всі відчувають порив революційного бунту...
Я. Б.: Як Ви гадаєте, де той бунт зароджується? Пригадую, коли стригли хлопців, вони плакали від жалю. Зараз молодь радше пристосовується, а не плаче. Чому тоді Ваш протест зародився, а сьогодні – ні?
Я й сам багато над цим думаю. Дехто із моїх ровесників мають уже дорослих дітей, віком 20-23 роки – вони вже навіть не тінейджери, своїх діток мають… Інколи, як починаю розмову з деким із дітей моїх ровесників, то сам дивуюся: моє покоління – покоління бітників і гіпстерів – дало імпульс, щоб молодь не була стадом, ми домагались, щоби молодь мала право самореалізуватися, вдосконалюватися, одягати те, що хочуть, носити зачіски, які хочуть – але якийсь парадокс…
Я. Б.: Вони воліють залишатися однаковими...
Так. Я гадаю, що це пов’язано із поширенням у нас після здобуття незалежності існуючим і в Росії (у Прибалтиці, можливо, ситуація інша) напрямком кримінальної “культури”, насаджуванням зовнішніх атрибутів – усі ці коротко стрижені “бройлери” виглядають як зеки. І не лише візуально – у них і поведінка подібна, і словниковий запас, власний сленґ, і музику вони відповідну слухають. Ба більше – молоді люди часто входять до кримінальних угруповань; ходити на “розборки” у них вважається престижним, вони займаються розбоями, вбивствами...
Я. Б.: Усі?
Більшість із них. Я себе відчуваю барометром тридцятирічної давності. Можливо, цей протест зародився тоді, а не тепер, бо це було “в диковинку” – хвиля гіпі, захоплення їхньою музикою (Led Zeppelin, Deep Purple) – під цим впливом молодь організовувала андерґраундні фестивалі, пригадую, я їздив у Пярну, Вільянд, Тарту, у Прибалтиці завжди комуністична влада менше давалася взнаки.
Я. Б.: За які гроші Ви їздили?
Тоді багато грошей не треба було. Я підробляв натурником в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, заробляв 130-140 карбованців на місяць. Половину з тих грошей (50-60 карбованців) я відкладав собі на літо (влітку роботи не було). Їздив автостопом. Наприклад, зі Львова до Мінська, з Мінська – до Вільнюса, Риги, Таллінна. На початку 70-х років у нас, в Совєцькому Союзі, утворилась т.зв. “система” (ми її так називали) – велика когорта людей, які вирізнялися своїми культурними цінностями, поглядами, поведінкою. Я маю на увазі гіпі. На початку 70-х вони влаштовували свої зібрання і фестивалі у Таллінні (там у центрі є гірка, на якій усі збиралися) – майже як в Амстердамі, де у 71-72 роках було дозволено зробити молодіжний центр усієї Европи (влада дозволила влаштувати кемпінги, переносні вбиральні – їх поліція не чіпала) – це була Мекка гіпі з усього світу. 76-го року в Голландії легалізували маріхуану (легкі наркотики), згодом Амстердам став еротичним центром – тому у них вся молодь до такого свободолюбства тягнулася, а у нас, в совєцькій імперії, усі тягнулися до Естонії – бо там знаходили більш демократичне ставлення до себе.
Хоча траплялися й інциденти: через те, що туди з’їжджалося дуже багато людей, міліція намагалася декого затримувати, висилати із Таллінна у 24 години. Іноді затриманих здавали у спецрозподільники, незважаючи на те, що у них були із собою документи (як правило, у спецрозподільники забирали т.зв. бомжів – людей без документів – а щоб з’ясувати особу, їх могли затримувати до 30 діб). Міліціонери просто брали паспорт, ховали його до кишені і казали: “У тебе немає документів, ми тебе забираємо і будемо тримати 20-30 діб”.
А була ще така практика – зі мною трапилося: 72-й рік, Вільнюс, ідемо вулицею (здавалося б, Литва!), підходять міліціонери у цивільному і вимагають документи, а тоді, навіть не глянувши: “Прошу з нами в машину, у відділення міліції”. Там дивляться на руки – чи не наркомани (чи немає слідів від заштриків). А коли вже нема до чого причепитися, саджають у велику машину, якою зеків перевозять (навіть не “бобік”, а велика така, з решітками), завозять у шкір вендиспансер, – подивимось, чи нема у тебе якихось болячок – і там також 30 днів тримають. А потім приходиш за документами, а тобі кажуть: немає у тебе документів – і знову на 30 діб у спецрозподільник. Отак 2 місяці й відсидиш.
Було багато подібних випадків із моїми знайомими, а одного разу міліціонери, які спеціалізувалася у Таллінні на тих, хто навідувався на гірку, й забирали, якщо хтось там курив “травку” чи коловся, затримали дівчинку з наших у райвідділ, де троє-четверо слідчих зґвалтували її. Потім вона намагалася шукати справедливости (це був 75-й рік), писала до прокурора Естонії, то її викликали і пояснили, що вона чинить наклеп на “нашу доблесну міліцію” і що “такого не могло бути”. А за те, що написала заяву, здали її в “дурку”.
То був жахливий час. За твоє самовизначення могли побити, забрати документи. У кожному місті були утворені комсомольсько-оперативні загони (дружинники з червоними пов’язками). Вони (14-18-річні, 18-27-річні – були різні загони, як правило, зі студентів різних факультетів) мали своїх кураторів і на початку 70-х “боролися з буржуазною культурою”: затримували людей із довгим волоссям, у футболках із написами, американськими прапорами, зривали ті футболки, знімали хрестики, били, могли волосся обрізати, могли просто познущатися. У Львові було 5 чи 6 районів, у кожному з яких був комсомольсько-оперативний загінчик. Вони мали свої автобуси чи мікроавтобуси (їх постачав ЛАЗ), їздили майданчиками, дивились, як молодь себе поводить, яку музику слухає, і забирали тих, хто їм не подобався – хто носив хрестики, наприклад. Були бійки. До речі, багато хуліганської молоді брали приклад з гіпі. Тогочасні хулігани носили довге волосся. Найбільш хуліганськими районами були Збоїща, Левандівка, Голоско.
Я. П.: Коли ви усвідомили, що ваше коло – це система зі сформованими цінностями, як Ви особисто і Ваші друзі уявляли собі прийдешнє покоління через 10, 20 років? Чи замислювались ви над тим, які погляди будуть у ваших дітей?
Як хто. Деякі замислювались. Ті, у кого народжувались діти.
Я. П. :Їх виховували як маленьких гіпі?
Так, звичайно. Дітей брали зі собою на наші збіговиська, у комуни (деякі комуни їздили до Прибалтики, в Середню Азію, навіть на Памір); жили на хуторах. Коли діти виростали в такому оточенні, то бачили ставлення батьків до себе не з позиції сили, скажімо, не як батька, а як брата. З ними поводились так, щоб вони не відчували диктату, їм могли лише пояснювати: отого не роби, бо це завдає шкоди людям. Одночасно ніхто не наказував дитині: будь таким, як я – вона могла вибирати.
Рух гіпі базувався, фактично, на християнських засадах любові та братерства. Не випадково багато гіпі тягнуться до різних філософських, релігійних течій – буддизму, християнства, кришнаїзму. Гіпі – це як дерево, а від нього відходять корені.
Я. П.: Гіпізм – це форма існування?
Так, це стиль життя у суспільстві. Але я не нав’язую себе суспільству, я не кажу: люди, будьте такими, як я. Звісно, у мене є свої недоліки, але я намагаюся над ними працювати, вдосконалювати себе. Усі повинні щось віддавати один одному. Серед гіпі мене можуть теж не розуміти – особисто мені закидають, що я займаюся політикою [керівник Львівської групи Міжнародної Амністії – Я. П.]. Але ж треба виходити за межі умовностей! Натуральний гіпізм – без умовностей. Я, наприклад, маю друзів серед різних альтернативних субкультурних течій: панки, бітники, рокери, байкери, представники пацифістських організацій. Коли Україна виборювала незалежність – 87-88 роки – чомусь не видно було тих сміливців, які зараз б’ють себе у груди. Був Чорновіл, Горинь, ще кілька старших дисидентів – і все. А пізніше до нас приєднувалися інші – демократичний фронт ми утворювали, Народний Рух з того зародився. Але цю спадщину перехопили люди, які прагнули чисто політичної кар’єри.
Я дуже хотів щось зробити для спільної справи. Все почалося з прав людини – я на власній шкурі відчув, що таке тоталітаризм, коли мене забирали через дрібниці: за довге волосся, за одяг, за хрестик (бувало, мені закидали: “Чому не сховаєш, навіщо афішуєш, як не соромишся?” А я їм у відповідь: “Ви ж не соромитеся своїх партійних квитків”, або: “От по Вас видно, що Ви – міліціонер, форма, погони тощо, дуже приємно, а я – християнин”. Так мені політику і не змогли пришити).
Коли почалася “перебудова”, 20 вересня 1987 року (на день Львова) відбувалася демонстрація, ми написали гасла: “СССР – Америка – ядерне роззброєння”, “Перебудову – в дію!” Ходили так чотири години, на нас дивилися з підозрою, хотіли блокувати, але нічого зробити не могли. Це була одна із перших демонстрацій в Україні. Потім двох із наших виключили з університету.
У мене були знайомі у групі “Довір’я” – московській дисидентській групі, членами якої були Храмов, Саша Рулєвой (теж гіпі), Андрій Сахаров з ними співпрацював. Ця група існувала ще від 1982 року. Якось приїхав Саша до нас на сейшен у Прибалтику, почав розпитувати, як тут у нас із “перебудовою”. Кажу: “У нас нею і не пахне”. У Москві тоді вже відчувалася свобода. На Арбаті я бачив багатьох художників, письменників, музикантів, які співали пісні революційного змісту. А ми: хутір є хутір.
Моя настанова змінилася, коли я вперше взяв участь у політичній демонстрації. Було це так. Одного разу, подорожуючи – як завжди – автостопом, мій знайомий, Олег Сало (тепер він у центрі медитації Махаріші у Львові) і я, приїхали із Таллінна до Риги (Москва – Пітер – Таллінн – Рига). Там у нас був знайомий – Міхаїл Бомбін – відома людина, один із перших гіпі в Ризі (зараз йому десь під 50 років; волосся завжди мав до пояса, носив окуляри, своєю жвавістю нагадує нашого Ромка Чайку). Він тоді був нелегальним репортером радіо “Голос Америки”. От ми у нього зупинилися ночувати, а він мені й каже: “Знаєш, завтра у нас буде демонстрація” (а це було 23 серпня – річниця пакту Молотова-Ріббентропа).
Коли ми прийшли, я був просто вражений – 10 тисяч осіб, наймасовіша демонстрація у Совєцькому Союзі на той час! У центрі Риги навколо пам’ятника Свободі (як у Львові – Міцкевичу) вся площа оточена автобусами і потрійним кільцем міліції, а навколо – сила-силенна людей – кричать латиською, дехто російською. Міліціонери вихоплювали фотоапарати, не дозволяли знімати ту подію. Довкола повно КҐБешників. Щоб не напружувати атмосферу, вони дозволяли по одному класти до пам’ятника квіти. Люди проходили через кордон “ментів” метрів тридцять – і назад. Юрба кричить: “Свобода, свобода!” Я кажу Олегові: “Купімо квіти від України”. Мені тоді довелося зіграти іноземця – начебто я зі Швеції приїхав (там були скандинави серед людей): у мене сумка була із написом “Liberty” латинкою, та й взагалі, вигляд нестандартний. Підходжу, стоїть якийсь капітанчик, я до нього звертаюсь ламаною російською з англійським акцентом, мовляв, хотіли б квіти покласти, вшанувати пам’ятник, ми приїхали здалеку. Підійшов мордатий полковник. Мені відступати нікуди: або пропустять, або заберуть у спецрозподільник. Пояснюю ще й йому. Він дозволив, але “Па аднаму чєлавєку”. Я йому доводжу, що нас двоє. Пустили обох. І цей прорив так сильно на мене вплинув… Поки ми йшли тих сорок метрів, бачили, як люди повилазили на дерева, нам махають… Ми квіти поклали, повернулись – і показали знак свободи (два пальці). Думаю, ну все. Виходимо, а там – КҐБешники стоять, не знають, брати нас, чи ні, починають торсати за рукави, але люди на них натискають. Зрештою, нас побоялися заарештувати, хоча кількадесят люду тоді таки забрали.
Я й подумав: чому б у Львові нам такого не зробити? От ми тоді і зібрали однодумців у львівську групу “Довіра”. До речі, у першій демонстрації з нами був Олесь Старовойт – теперішній редактор Львівського телебачення.
ТУСОВКА
А.П.: Аліку, у 70-х рр. у Львові склалась певна тусовка. Може, Ти розкажеш про декого із цих людей, твоїх друзів, про ваше середовище?
Як я уже казав, у Львові, як і в інших реґіонах нашої совдепівської імперії, були люди, які жили за принципами гіпі-культури. Спочатку їх було небагато, але поступово досить великий прошарок молоді уподобав цю культуру. Можливо, вони не на 100 відсотків слідували гіпістським ідеалам, але уже на початку 70-х років утворилася наша т.зв. система. Ми влаштовували сейшени в Естонії, Латвії. Ми пропагували здоровий спосіб життя – проти наркотиків, алкоголю, бо, на жаль, були й такі, які свободу трактували трохи специфічно.
Я.П.: Ви маєте на увазі, що серед Ваших знайомих гіпі були такі, хто вживав наркотики?
Серед моїх знайомих – ні. Але були люди, які вживали наркотики, і я їх не можу назвати гіпі.
Були й такі, хто приєднувався до руху, носив довге волосся, мав відповідний вік – 18-21 рік, але потім ці люди ставали звичайними обивателями. Це не були, властиво, гіпі, вони просто були у такому віці, коли все цікаво, подобається усе романтичне. Але то була лише бравада.
На багатьох моїх знайомих ці ідеї та цей спосіб життя дуже вплинули, і хоча вони переважно стали звичайними обивателями, завели дітей, у них з’явились обов’язки – але інший погляд на речі залишився, вони не борються із тими нюансами, проти яких виступали їхні батьки.
Щодо наркотиків. На Заході рух був скомпрометований від самого початку, від серпня 69-го року, після Вудстока, де було вбито одного із учасників – агресія заполонила свідомість деяких груп гіпі – людей, які наслідували чисто зовнішні атрибути руху. Саме такі особи вживали наркотики. Їм ніхто цього не забороняв – це ж не була партійна структура: не було статуту, правил, списків, членських внесків. Нікого не включали до складу і не виключали з лав. Усе трималося на авторитеті. Правда, траплялися анекдотичні випадки: “Як у вашу партію вступити? Які у вас внески?” – запитували.
Я.П.: Але ж були у Вас авторитети?
Так, це були люди, які заслуговували поваги за свій спосіб життя, за свою любов до “соплемінників”, до інших людей; які не компрометували ідей гіпізму, бітниківства…
У Львові у 67-68 роках був відомий Славік Яресько на прізвисько Шарнір. Він був інвалідом від народження, ходив на милицях. Одягався у шкіряні джинси, шкіряну куртку або довгий плащ, мав довге чорне волосся. Він був трохи старшим від мене – років на вісім, зараз йому було б 52. Він одним із перших організував групу напрямку гіпі. Збирались на Личаківському цвинтарі, біля знаменитої арки.
Тоді, у 68-му, все починалось із благородних гіпістських ідей. Так було 2-3 роки. Для мене він теж якийсь час був авторитетом. Але згодом ідеї любові перестали його влаштовувати, він захотів їх упорядкувати в радикальнішому напрямку – і вийшло щось неонацистського зразка. Тут, у Львові, тоді проходили зйомки якогось фільму. Люди Шарніра подіставали собі одяг, нашивки есесівські, зброю. Вони влаштовували у Брюховичах з’їзди, до них приїжджали з інших міст.
У 1971 році відбувся гучний судовий процес над Славіком Яреськом. Багатьох, ясна річ, повиганяли з університету. Процес був скандальним, відомим на весь Совєцький Союз. Після закінчення процесу рештки групи почали збиратись біля Домініканського собору (на сходах).
Шарніра можна схарактеризувати як радикального ідеолога гіпі. Він вважав, що пасивним способом не можна змінити систему. То був бунтар проти системи, який діяв з допомогою зброї. От у них були членські внески.

Я.П.: Ви його особисто знали?
Так, але у нас нічого спільного не могло бути, тому що я вважав, що він компрометував ідеали гіпізму, які він змішував із соціал-націоналізмом.
Я.П.: Хто були Ваші друзі, хто з них ще був авторитетом?
Легендарна людина бітниківського плану – Ігор Венцеславський, на прізвисько Пензель. Він – напівполяк. У нього довжелезна борода, як у ZZ TOP, крислатий капелюх. У березні 2001 йому виповнилося 52 роки. До бітниківського способу життя він дійшов у доволі зрілому віці (бо я взагалі шнурок – з дитинства мене щось бунтувало). Ми познайомились у 75-у році, до того часу були знайомі лише візуально. Пензель уже повернувся з війська, в армії був сержантом, командував ротою. Любив рок, але перевагу віддавав джазові. Фактично, він створив групу гіпі-байкерів у Львові. Кожного року вони збирались по 6-7 мотоциклів і їздили колишнім Совєцьким Союзом – у Прибалтику, Пітер, Москву. Одного разу з Пензлем трапилась історія. То був 1982 рік, при владі – Андропов. Львівська група байкерів із довжелезними бородами: Пензель, Стах – схожий на Деміса Русоса – чорна борода, чорне густе волосся до плечей, огрядний – кілограмів під 120, Володя Вішнєвскій (також поляк) – волосся до пояса, борода, Юра Рубчик – працює двірником, а колись був кочегаром – уся ця компанія їхала з Києва, завернули на кемпінг. Тут до них підійшли – хлопці подумали, що то туристи із Заходу, а виявилось – іспанські анархісти. Вони – англійською, іспанською – наші не знають. Щось там на мигах порозумілися, ті їх запросили на вино – і до ранку. А наступного дня – лишили мотоцикли і пішли Київ оглядати. У Печерському районі підходить до них полковник міліції, вимагає документи, і навіть не дивлячись: пройдімо зі мною – заводить їх у Печерський райвідділ міліції, де їх усіх три години фотографують, як злочинців – фас, профіль, знімають відбитки пальців, запитують, навіщо вони, “бандєровци”, приїхали до Києва… Наказали їм за 24 години виїхати з Києва. Коли вони повернулися на кемпінг, їх уже чекала чорна “Волга” – знову почалися допити: “Чому ви розмовляли з тими іспанцями? Ви знаєте, що вони – анархісти?” Пензель каже: “Та ми вперше чуємо, що то – анархісти, бо ми й порозумітися не могли.” А йому відповідають: “А нам шість заявок надійшло (навіть від чехів є заявка), що ви їм щось антисовєцьке розповідали”. Змушували написати на іспанців цидулку, щоб у тих зробити обшук в машині. Пензель відмовився. Тоді трьох львів’ян посадили до київської в’язниці на 15 діб “за порушення громадського правопорядку своїм зовнішнім виглядом”. А ще їм пришили “словесний націоналізм”. Коли ж Пензель повернувся до Львова, його наостанку ще й обшукали – шукали заборонену літературу і зброю.
Ще хотілося б згадати людину, яка уже померла – Володю Петрова. Він був високим, струнким хлопакою, завжди мав багато феньок, їздив автостопом по цілому Союзу.
Серед львівських гіпі був ще один Славік – Потопляк (блондин) – якого часто плутали із Яреськом. Він також був інвалідом від народження і ходив на милицях. Але Яресько завжди носив чорний шкіряний одяг, схилявся до нациків, а цей Славік – ні, він їздив з нами у Таллінн, Вілянд.
Хотілося б ще згадати Ігоря на прізвисько Фред. Він трохи нижчий від мене, з борідкою, волосся до плечей; захоплюється буддизмом, часом заходить у “Ляльку” на різні імпрези. Приємно згадувати таких людей.
Юра Рубчик (я уже про нього згадував) тепер усамітнився, живе на самоті.
Володя Яворський – гіпі, який подався у політику (я його, до речі, свого часу звів з В.Чорноволом). У нього було прізвисько Волмор. Він скрізь їздив з нами, про нього приємно згадати, він – дуже файна людина, незважаючи на те, що відійшов від нашого способу життя. Кілька років тому я зустрів його у Києві, він мене не цурається, вітається, ми обмінюємося новинами. Цілком інакше з нашими політиканами, які зараз при владі, з якими ми свого часу багато разом зробили – вдають, що мене навіть не знають, коли збираються на різні святкування в Оперному [де Олег працює освітлювачем. – Я.П.]; дехто, правда, кивне, але так, щоб інші не бачили (бо можуть запитати, звідки той мене знає). Це все наш снобізм містечковий – хуторяни добрались до влади – хоч забули, завдяки кому, і вдають, що я їх компрометую своїм виглядом і своїм ставленням до життя. Але я ніколи не йшов на поступки жодній системі!
КРАПКИ
А.П.: Аліку, відомо, що культовою крапкою у Львові була “Вірменка” – туди сходилися і навіть з’їжджалися люди звідусіль. Може, пригадаєш щось про легендарну “Кофейню”?
Так, з радістю. У мене навіть зберігається публікація – у 98-му році відбувалося святкування двадцятиріччя “Вірменки”. Але я можу сміливо стверджувати, що “Вірменка” не з 78-го працювала, а з 79-го. Я – людина педантична, веду записи, фіксую події, збираю замітки, та й пам’ять у мене непогана. Я добре пам’ятаю, що “Вірменка” як культова крапка з’явилась у серпні 79-го, а з вересня там почала збиратись публіка богемного плану: художники, поети, фотографи. Серед них з’являлися сноби – я їх називав “напівбогемниками” – люди, які лише там крутилися, випендрювалися, шмаркачі, що трохи почитали Єсєніна, Пушкіна – і вже вони “щось”, генії з великими амбіціями. Мені це дуже не подобалось.
Розповім ще про інші місця, де ми збиралися.
У 80-му році відкрили “Молочарню” на Коперніка. Ми почали збиратись паралельно з “Вірменкою” і там. Проіснувала ця крапка зо три роки.
Ще була крапка на площі Ринок – “Булка” (хлібна крамниця, тепер там – піцерія), де ми збиралися приблизно до 84-го, а потім знову “повернулися” на Вірменку.
Важливим місцем зустрічей був “Святий Сад” – явище унікальне, я вважаю, у цілій історії субкультур України, може важливіше, ніж Прибалтика. Він знаходився у подвір’ї монастиря Кармеліток Босих [тепер – церква Архангела Михаїла – Я.П.]. Монастир був нечинний, там зробили гуртожиток технікуму. Cад був справжній – хоча й закинутий – із деревами, квітами.
Було ще одне місце, де ми збиралися – скверик біля колишнього пам’ятника Галану по вулиці Шота Руставелі. Там ми собі сиділи (або лежали) на лавах, приходила молодь, яка цікавилася рухом, приїжджі гіпі. Це були 75-78 роки – поки з’явилась “Вірменка”.
З 73-го був відомий бар “Нектар” – туди також приходила богемна публіка.
“ВУЙКИ”
Для Львова велику роль відіграла рок-група “Вуйки”. Вона з’явилась у 75-му році. Засновником її був Ілля “Лемко” (зараз на Радіо Люкс працює), потім до них прийшов “Джубокс” (редактор музичного відділу на тому ж радіо), покійний “Джаґер” – непоганий гітарист (він помер кілька років тому), помер також їхній ударник Карло – дуже класна людина – на прізвисько “Кацамоня”. До речі, він – арґентинець (його батьки приїхали в Україну у 50-их роках). Він був кремезним, чорнявим (справжній латиноамериканець) веселуном. На жаль, “Кацамоня” захопився наркотиками і від них помер. “Джаґер” також помер від наркотиків. Серед тих хлопців був і “Святий” – Сергій, який тепер поїхав до Америки.
Група “Вуйки” зуміла завоювати прихильність “золотої” молоді, у Сад почалося паломництво студентів – з універу, з художніх інститутів. Ці люди тягнулися до гіпі, а “Вуйки” могли цілий день грати, обмінюватися новинами чи просто лежати на травичці (до 100 людей). А поруч, за муром – обком партії. Це було щось неймовірне!
“Вуйки” грали у школах, по клубах – але до пори, до часу. Перший рок-фестиваль (справжній – братерський, схожий на міні-Вудсток) відбувся у червні 76-го року. Подорожуючи Прибалтикою, я запросив біля сотні людей на той фестиваль. Вони приїхали – це було таки видовище! Ми тоді підключили електрику від монастиря (технікуму). Публіка танцювала, а хтось собі лежав, потягував пивце – розважалися до години дванадцятої. Музику було чути аж у центрі. Найцікавіше те, що наряд міліції прийшов, подивився і пішов собі – бо ніхто ж не бешкетував.
Потім був другий фестиваль – у 77-му році – який влаштовувала група “Вуйки”. Тоді з’їхалося до трьохсот чоловік. Міліція теж не перешкоджала. Правда, о дванадцятій прийшли і попросили бути тихіше, бо музику далеко чути (у нас були гучні колонки).
“Вуйки” стали легендарною групою – вони грали багато своїх речей українською мовою (рок). Грали, звичайно, твори Led Zeppelin, Deep Purple, Doors. Оголосили: зробімо день пам’яті легендарного співака Джиммі Гендрікса – 18 вересня (77-й рік). Це вони так лише сказали, а своя “пошта” відразу “рознесла”, і до Львова почали з’їжджатися люди. Зчинився переполох в органах – начебто гіпі хочуть зірвати святкування дня возз’єднання Східної України і Західної. Що тут було! Нашу групу пов’язали. За нашими підрахунками, було заарештовано біля 500 чоловік. Приїхали КҐБешники із Києва, із Москви. Нас, тих, що пішли до Личаківської арки, історичного місця львівських гіпі (50 чоловік) фотографували п’ять різних інстанцій. Так от, ми прийшли, сидимо біля арки, дивимось – нас хтось фотографує. Ми думали: туристи, а хтось каже: “Менти”. І справді – ідемо колоною по Пекарській, а ззаду, на відстані 100 м – “бобік”, цивільні машини. Коли дійшли до готелю на Ульянівській – там “ментів” купа, почали кричати: “Главный, кто главный?! Главного – ко мне!” Ми почали сміятися – який у нас може бути “главный”, але потім зрозуміли, що нас хочуть заарештувати. Ми думали, що коли багато людей, то нас не чіпатимуть – ага! Нас усіх забрали у Червоноармійський райвідділ міліції й до ночі фотографували, знімали відбитки пальців і розпитували, навіщо ми хотіли зірвати святкування Дня міста. Людей тоді арештували багато – з поїздів знімали. До 500 чоловік забрали у спецрозподільники, на Кульпарків, у вендиспансери…
А.П.: Чим закінчилась історія з “Вуйками”?
“Вуйки” проіснували з 75-го по 81-ий рік. У 79-му з ними трапилась неприємна історія в Криму. Там був великий сейшен гіпі – сотні людей. І у той сам час мав приїхати відпочивати Брежнєв. КҐБешники почали усіх виловлювати, конфіскували апаратуру, “Лемка” викликали потім неодноразово на Дзержинського [тепер вул. Вітовського – головне управління СБУ, колись КҐБ – Я. П.], мали з ним бесіду: що то ви за антисовєцька група? Що то за гіпі? То ж усі антисовєтчики! В одній із львівських шкіл, на вулиці Любинській, у 81-му році виключили електрику, тоді молодь на знак протесту влаштувала демонстрацію: трощили автобуси, тролейбуси по вулиці – скандальна історія. “Вуйки” змушені були припинити свою діяльність.
ЗАКІНЧЕННЯ
Я.Б.: З точки зору сьогоднішнього дня: що таке свобода і що таке насильство?
Свобода – це відчуття, розуміння того, що ти не можеш диктувати волю іншим людям, а інші не диктують тобі.
Насильство – це коли суспільство, група людей чи окрема особа проявляє нетерпимість щодо інших людей, іншої раси, релігії, інших політичних уподобань. Ти можеш бути негром, жидом, українцем, але якщо ти не зачіпаєш інших своїми діями – тоді, і тільки тоді, ти є людиною і маєш право на життя і самовизначення.
Я.Б.: Уявіть собі, що до Вас приходить якийсь чоловік і каже: “Знаєш, я можу зробити так, що в усьому світі буде свобода – така, якою ти собі її уявляєш, – але для цього потрібно тільки одне – віддай мені своє життя”. Ви віддасте?
Якщо це буде потрібно для світу. Якщо справді більше не буде війн, насилля одних над одними – я віддам, навіть не задумуючись.
Дуже дякуємо за розмову.
Розмовляли – Ярина Боренько
Яня Плахотнюк
Андрій Павлишин

22.10.01

Джерело: журнал "Ї"

Ще одне цікаве інтерв'ю з Олегом Олісевичем

Хиппи советской Украины.Дети подсолнухов(матеріал з журналу "Кореспондент")

Сторінка Олега Олісевича на hippi.ru

2010-01-31T16:04:00.000-08:00

2010-01-27T04:05:00.000-08:00

Акція "Виборам Бойкот"

2010-01-16T06:06:00.000-08:00

В ніч з 16 на 17 січня активістами
тернопільського автономного спротиву була
проведена акція протесту проти такого "лохотрону" як вибори президента України.

Хороших кандидатів не буває. Усі вони ставленики олігархічних кланів. Тому не варто вибирати жодного із них. Вже настав час народу піднятися і скинути владу капіталістів та бандитів. Влада повинна здійснюватися народом шляхом безпосередньої демократії.

Ідейне підгрунтя Ternopil 161 Crew

2010-01-15T01:34:00.000-08:00

Тернопільський Спротив об"єднує людей різних політичних переконань - українських патріотів, які ненавидять нацизм, расизм у будь-яких проявах, аполітичних антирасистів та, власне анархо-комуністів.
Через спробу побудови комунізму шляхом терору більшовицькими злочинцями у більшості людей склався стереотип, що комунізм є синонімом цих же репресій. Звичайно, що злочинам сталіна і його поплічників немає виправдання, проте клеймити таку гуманістичну економічно-політичну теорію як комунізм через її невірне розуміння кількома людьми не варто.
В цьому світлі, видається необхідним ознайомити читачів даного блогу з основами вчення лібертадного (вільного) комунізму, або іншими словами - анархо-комунізму.

Таким чином, грунтовними засадами даного вчення є:
1. Антиавторитаризм – проти всіх форм диктатури, тоталітаризму, авторитаризму, централізованого бюрократичного апарату, поліцейського беззаконня. За право брати участь в вирішенні всіх питань, що зачіпають нашу долю. За мінімум вертикальних і максимум горизонтальних зв’язків усередині суспільства. За децентралізацію управління, місцеву автономію, пряму базисну демократію і федералізм. За вільну федерацію самоврядних, але взаємозв’язаних осіб, груп, комун, регіонів, де органами координації, у міру потреби, є незалежні Ради або інші інститути суспільного самоврядування, що формуються загальними зборами знизу на принципах не представництва, а делегування, імперативного мандата – з правом негайного відгуку делегатів.

2. Антикапіталізм. Єдине в своїй основі людство виявилося розділеним на панів-господарів і підвладну експлуатовану більшість. Анархо-комунізм виступає за ліквідацію класового суспільства, найманої праці, пригноблення і експлуатації людини людиною, імперіалізму, демонтажу влади грошей і товарного виробництва. Проти залежності людини від стихії «ринкових відносин». Речі не повинні правити людьми, навпаки – люди повинні їх розумно і дбайливо використовувати. Суспільство повинне подолати катастрофічну логіку буржуазного виробництва. Проти наростаючої влади транснаціональних корпорацій і міжнародних структур капіталу. За робоче управління і контроль на виробництві. Багатства і ресурси суспільства повинні бути доступні всім, а не тільки пануючій еліті. За солідарне народне самоврядування без капіталістів і бюрократів. Організація і інтеграція господарського життя повинні служити принципу: кожному – по його індивідуальних здібностях, кожному – по індивідуальних потребах з урахуванням змін в структурі самих потреб, виробничих можливостей суспільства і збереження природної рівноваги і різноманітності. Капіталізм, як система загальної війни, наживи і пригноблення має тільки одну історичну перспективу – загибель людства в планетарній екологічній катастрофі; в кращому разі – занурення його в пучину «цивілізованого» варварства.

3. Антифашизм, антинаціоналізм, антипатріотизм. Фашизм, расизм, націоналізм – засоби буржуїв і бюрократії, щоб, підбурюючи і розділяючи людей різних рас і націй, приховувати своє панування. Забезпечувати прибуток і утримувати владу над суспільством. Анархо-комунізм відстоює принципи інтернаціоналізму. Лише організовані в міжнародному масштабі трудящі здатні не тільки протидіяти владі і капіталу, реакційним політичним тенденціям, але і завдати їм вирішальної поразки. Світ повинен бути багатоколірним, а не коричневим! За світ без меж і національних держав, єдиний в своїй різноманітності культур і традицій. Світ різноманіття осіб, колективів, співтовариств і регіонів, а не безликий світ національної і релігійної ворожнечі, расових забобонів, шовінізму, ксенофобії, уніфікованих і замкнутих «національних культур». Захист національних і культурних меншин від дискримінації і фашистського терору.

Також ключовими принципами анархо-комунізму є: анти більшовизм (недопущення «комунізму» радянського зразка), антиклерикалізм (проти засилля релігії та її насильницького насадження), самоуправління, антимілітаризм, екологізм (захист навколишнього середовища та рекреація його від наслідків буржуазного виробництва), антисексизм (заперечення дискримінації за статевими признаками та сексуальними вподобаннями), а також боротьба з т.з. «поп-культурою»
.[1]

На кінець хочеться додати, що Революція не можлива без Твоєї участі. тільки здійснивиши революцію у власних головах ми можемо міняти цей світ. Почнімо з маленького - визнаємо ворожою систему цінностей, насаджену споживацьким суспільством (зароби-потрать, зароби-потрать, зароби-потрать - здохни). А як вдосконалюватися далі, залежить від кожного із нас...

Ternopil 161 Crew

2010-01-14T10:14:00.000-08:00

11.01.2010 Нелегальних людей не буває

2010-01-14T09:04:00.000-08:00

11 січня 2010 року ультраправою партією Свобода в Тернополі було проведено марш проти нелегальної міграції. Даний захід знайшов широку підтримку серед неповнолітніх неонацистів, які йшли попереду колони, скандуючи ксенофобські вигуки на кшталт "москалів на ножі", деякі піднімали руку в нациському привітанні і вигукували "Sieg Heil". Загалом акція зібрала приблизно 200 чоловік, серед яких більшість школярі, учні ПТУ та студенти-першокурсники, а також численний десант депутатів та просто симпатиків націоналістичної партії літнього віку.
Вищезгаданий марш проходив однією з основних та найбільш загружених вулиць Тернополя - С. Бандери, через що був перекритий рух, що ускладнило проїзд карети швидкої допомоги. Можливо через це націоналістичне збіговисько медикам не вдалося врятувати життя людини.
Прогресивна молодь Тернополя більше не може мовчки спостерігати за потоком націоналістичної пропаганди та свавілля. Тому спеціально з нагоди проведення маршу проти нелегальної міграції активістами 161 була проведена банерна акція. Неподалік від місця збору правих було вивішено банер з надписом "Нелегальних людей не буває". Тернополяни, що проходили повз із цікавістю спостерігали за самим процесом встановлення транспаранту, деякі навіть зупинялися і схвально кивали головами, читаючи надпис.

На "проблему" нелегальної міграції Ми маємо чіткий погляд. Зокрема, вважаємо, що міграція не може бути легальною чи нелегальною, оскільки людина є вільною в виборі місця свого проживання, тому лінії на карті, так звані "кордони", не можуть стати на заваді здійснені людиною свого природного права на безперешкоднe пересуванні світом. Ми, підтримуючи анархічні та комуністичні погляди, виступаємо послідовними противниками інституту держави та всіх її атрибутів, зокрема кордонів. Ідеальним світовим устроєм вважаємо бездержавне, безкласове суспільство, яке функціонуватиме на засадах горизонтальної взаємодії, що замінить ієрархічну вертикаль; рівності усіх людей, незалежно від кольору їхньої шкіри, релігійних переконань чи будь-яких інших особистих ознак; солідарності та взаємодопомоги людей по відношенні одних до одного.

Ternopil 161 Crew

2009-12-31T05:58:00.000-08:00

2009-12-31T02:05:00.000-08:00

2009-12-26T15:04:00.000-08:00