Як постав марксизм Роздольського
Наступні спогади були написані українським марксистом Романом Роздольським (1898-1967), автором відомих книжок «Написання «Капіталу» Маркса» та «До національного питання. Фрідріх Енгельс і проблема «неісторичних» народів». Ця сторінка історії соціалістичного руху довгий час була забута. Роздольський - єдиний, хто пережив трагедію, що безжально поглинула першопроходців, про яких він пише. Настав зручний час для нової публікації його спогадів тоді, коли українське питання знов поставлено на порядок денний повсталими масами. Але в той же час ніколи досі обізнаність про українську марксистську традицію не була на такому низькому рівні, і, що прикро, навіть у Галичині, про яку далі йтиме мова. Відомий інтелектуал Богдан Кравченко якось прокоментував: «нас називали неісторичними народами і ми є такими в тому, що забули нашу історію». Таким чином, публікуючи цю роботу ми робимо невеличкий внесок для відновлення втраченої пам’яті про українську ліву.
Період Першої світової війни, якого стосуються спогади, має велике значення для теперішнього покоління марксистів. Уроки та висновки з дискусій, що точилися тоді всередині міжнародного соціалістичного руху, як до, так і після військового конфлікту, вивчалися впродовж довгого часу в зв’язку з їхньою актуальністю для сучасних проблем. Для соціалістичного руху, який веде свою історію від початку ХІХ ст., - це був час, коли він ледь не зіткнувся зі справжньою катастрофою. Через це ті нечисленні революціонери-інтернаціоналісти, що йшли проти течії і забезпечили виживання соціалізму, заслуговують на унікальне та почесне місце в нашій історії.
Соціалістичний рух на початку ХХ ст.. був об’єднаний у Другий Інтернаціонал, який стояв у опозиції до неминучої війни і збирався використати кризу, що насувалася, для того, щоб допомогти революції «пришвидшити повалення капіталістичного класового панування». Згодом, у серпні 1914 р., з першими гарматними залпами соціалістичні партії майже всіх країн, що вступили в війну, капітулювали перед своїми урядами. Україна, на території якої знаходився один з головних театрів війни, була найбільшою пригнобленою нацією Європи та була поділена між володіннями Російської імперії та Галичиною й Буковиною, де близько 4 мільйонів мешканців жили під управлінням Австро-Угорської імперії. Більш ліберальна політика австрійських Габсбургів на цих територіях контрастувала з політикою русифікації, проваджуваною царською поліцейською державою. Саме це дозволило Галичині відігравати головну роль в розвитку українського руху і стати відомою як «український П’ємонт».
Український соціалістичний рух був розділений організаційно по лініям поділу країни: Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) в російській Україні і Українська соціал-демократична партія (УСДП) – в австрійській. Більшість лідерів УСДРП, зокрема Лев Юркевич, виступили проти війни, за винятком Симона Петлюри, чия газета «Украинская жизнь», що видавалася в Москві, представляла «російську орієнтацію». Так само існувала і симетрична «австрійська орієнтація», яку, однак, у випадку УСДП поділяла більшість керівництва, що сформувала блок з конкуруючими українськими партіями в Головній українській раді. Їх маніфест декларував: «Перемога австро-угорської монархії стане й нашою власною перемогою». Винятком був провідний теоретик УСДП Володимир Левинський, який разом з Юркевичем в Женеві сформував інтернаціоналістський блок і підняв голос автентичного українського марксизму. У важких умовах розрізаної лінією фронту Галичини поза межами офіційної УСДП виникла й інша група молодих соціалістів, що опонувала війні. Залучена в підпільну діяльність Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь (ІРСДМ) була першою виразно «інтернаціоналістською» організацією, що з’явилася в цьому регіоні, створивши ядро, навколо згодом постала Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Важливість цієї групи часто ігнорувалася; мірою того, як її колишніх членів виключали з КПЗУ наприкінці 1920-х років, пам’ять про ІРСДМ поступово стиралася.
ІРСДМ великою мірою виходила з властиво української революційної традиції. Після поразки 1848-го року в політичному житті в Галичині домінували про-російський та про-український інтелектуальні табори, що обидва виключали маси з політики. Ситуація змінилася наприкінці 1870-х років під впливом анархо-соціаліста Михайла Драгоманова [1841-1895], політичного вигнанця з Києва, що надихнув ціле покоління галицької молоді, від якої ІРСДМ спочатку взяли свою назву.
Драгоманов може вважатися піонером українського соціалізму. Виїхавши з Росії в 1876 р. він надрукував у Женеві перший український соціалістичний журнал «Громаду». Його активність стала поворотною точкою в розвитку українського руху. Згідно з словами його племінниці Лесі Українки, його ідеалом була «селянська держава з анархістським виробництвом». Він прагнув спрямувати національний рух від чисто культурної діяльності до політичної боротьби. Він був переконаний, що будь-який революціонер прислухаючись до голосу повсталих низів почує й заклик до самовизначення: «Для кожної країни, для кожної людської раси, для кожної громади і навіть для кожного індивіда повинні бути окремі підходи в досягненні тих самих розв’язків. Це уроки, які ми винесли з зусиль Міжнародного товариства трудящих». Програма Драгоманова значно вплинула на наступний розвиток українських соціалістичних ідей і навіть на їхніх критиків. Зокрема він доводив неможливість відокремлення національного визволення від соціальної емансипації.
В 1890-му році його послідовники в Галичині сформували Русько-Українську радикальну партію. Після його смерті в 1895 році радикали пережили трансформацію, яка спричинила кристалізацію трьох окремих елементів з яких згодом виникло марксистське соціал-демократичне крило, очолюване Юліаном Бачинським. Саме за цих обставин виникло молоде покоління галичан, які організовувалися в таємні драгоманівські товариства, «драгоманівки», з яких згодом і утворилася ІРСДМ.
Серед цієї молоді були симпатики різноманітних політичних течій: народники, анархісти, есери, марксисти. Мирослав Ірчан, член львівської групи, описував її як «суміш теорій усіх революційних партій. Більш конкретно, «драгоманівка» була нелегальною «відкритою революційною трибуною» для молоді». У період, про який пише Роздольський, ця підпільна мережа мала бути перебудована відповідно до умов військового часу. Важко собі навіть уявити в наскільки жахливих умовах діяли ці молоді соціалісти. Більша частина Галичини та Буковини була окупована Росією з вересня 1914 по червень 1915 р., яка протягом цього часу була піддана порочній кампанії русифікації регіону. Тисячі були ув’язнені, а українські організації розігнані. Австрійці після повернення вдавалися до своїх власних репресій. Організація була перебудована згідно з революційною марксистською лінією після відступу росіян. Левова частина роботи була здійснена Осипом Кріликом (Васильковим), який згодом постав як лідер КПЗУ. Найбільш ерудованими теоретиками групи були Роман Кузьма (Турянський) та Роман Роздольський. Обидва вони обійматимуть важливі посади в КПЗУ. Через шість місяців після реорганізації ІРСДМ мала близько 500 членів в усіх великих галицьких містах. У спогадах Роздольський не згадує всіх своїх власних внесків. Він редагував орган ІРСДМ «Вісник» та розробив два навчальні плани для політичної освіти ІРСДМ. Перший з них, «План Вільної соціалістичної школи» декларував мету «ліквідації релігійних забобон і формування моністично-матерілістичного світогляду». Друга програма передбачала ретельне вивчення соціалістичної класики і була призначена для «партійно-політичного навчання».
ІРСДМ вдалося налагодити зв’язок з підпільним рухом ціммервальдських лівих, що діяв у Східній Україні. ІРСДМ цікавилася діяльністю Лібкнехта і Люксембург і розглядала війну як прелюдію до світової соціалістичної революції. Жовтнева революція в Росії була радо зустінута ІРСДМ: «Вона виштовхнула пролетаріат та його партію», пише «Вістник» «з довгого летаргічного сну воєнних часів. Наразі могутні таємні сили починають виникати».
Ще в грудні 1918 р. дехто в ІРСДМ пропонував сформувати комуністичну партію в Галичині. Всього через два місяці ІРСДМ мала підстави стверджувати про закінчення підготовки до створення комуністичного руху в Галичині. «В умовах найчорнішої реакції і абсолютизму, були першими, хто став на боротьбу з націоналізмом, соціальним опортунізмом та шовінізмом; першими, хто виступив проти війни; і першими, хто поширив революційне пролетарське слово на захист великої пролетарської революції». Вони зробили це під загрозою російських та австрійських репресій і в часи, коли здавалося, соціалістичному рухові нанесено непоправного удару. Публікація спогадів Роздольського, таким чином, прагне надихнути відродження українського марксизму.
Кріс Форд
До історії українського ліво-соціялістичного руху в Галичині
(Підчасвоєнні "Драгоманівки" 1916-18 рр.)
"Де ви, мої товариші, колишні. Розбіглись ви, немов стежки по лісі..."
(Л. Українка)
"Zpod mogił głosy słysze: Towarzysze!
... "Jakiz ty nam towarzysz?
Co my czynimy - ty marzysz..."
(A. Strzyz)
Писати про почини українського ліво-соціялістичного руху в Галичині неможливо, поминувши історію т. зв. "Драгоманівок"
Сучасному читачеві, мабуть, небагато відомо про ті тайні самоосвітні гуртки молоді, сіткою яких покриті були майже всі гімназії та вчительські семінарії Сх. Галичини напередодні та під час першої світової війни 1914-18 -pp.
Історично Драгоманівки прийшли на зміну колишнім гімназійним "Громадам" 1860-80 pp. Але, як сама назва говорить, Драгоманівки були згори ліво-поступовими організаціями з більш або менш виразною соціялістичною закраскою, і тим саме ріжнилися від давних хлопомансько-українофільських Громад.
Я особисто мав щастя належати до львівської Драгоманівки вже від початку 1912 р. - спершу як учасник т. зв. "підготовки" (тепер ми сказали б, як "кандидат"), а пізніше, як повноправний член "старшого" гуртка.
З тих часів особливо дорогі мені імена двох, давно загинувших, товаришів: Осипа Даниловича та Андрія Мекелити.
Перший з них (тоді вже студент університету) був керівником та постійним викладовцем "підготовки", до якої я належав протягом 1912 р. Задача його полягала в тому, щоб дати своїм слухачам (понад 20 учням 4-5 кляс гімназії) найзагальніше поняття про основи модерного наукового світогляду, в першу чергу - дарвінізму, та зробити їх вільними від усяких клерикальних пересудів. Я ще й сьогодні дивуюся, як легко вдавалася Даниловичеві ця задача: вже після 2-3 місяців слухачі його (котрі, розуміється, не знали про існування "старшого" гуртка та Драгоманівки як такої), ставали переважно переконаними "вільнодумцями" та сприймали з захопленням ідеї соціялізму. Що правда, Данилович був незвичайно талановитим і переконливим референтом; тому й не диво, що тижневі виклади його значили нам в сто раз більше, як нудно-заялозені адмоніції наших катехитів та професорів, які так часто "перестерігали" нас перед "погубними" наслідками атеїзму та соціялізму. Бідолахи, - не знали, як солодко смакують заборонені плоди з вічно живучого дерева вільної людської думки... Сам Данилович, треба зазначити, був тільки соціялістом драгоманівського толку і тому не раз гаряче опонував численним "марксистам" старшого гуртка. Але, не зважаючи на те, власне він своєю невсипущою та консеквентною анти-клерикальною пропагандою робив дуже важне діло, промощуючи нам дорогу, яка вела поза драгоманівство до наукового марксівського соціялізму. Особисто Данилович був людиною незвичайної ідейности та посвяти, і тому ніщо нас так болюче не вдарило, як його смерть в українських січових стрільцях в 1915 році.
В відріжненню від Даниловича 17-літній А. Мекелита (родом з села Бутин Вел., Жовківського повіту), був переконаним соціял-демократом - марксистом. Власне він завербував мене до "підготовки" та засобляв мене соціялістичною літературою на українській, польській і російській мові. Під його впливом та за його вказівками я почав зачитуватись популярнішими творами Енґельса, Кавтського, Ляссаля, Богданова т. ін. та став незабаром здеклярованим, хоча й дуже ще туманним "марксистом". Розуміється, в двох слідуючих роках я був постійним гостем на шумливо-веселій квартирі на Вірменській, а пізніше на Театинській вулиці, де Мекелита жив разом з чотирма іншими драгоманівцями, і куди часто заходили Данилович, Огоновський ("Ковбас"), Л. Розенберг (Чорний), [1] "анархіст" Квас, "марксист" Фляш, Ф. Палащук (Комар),[2] брати Дідушки [3] та інші "обивателі й бурителі" [4]. Нічого казати, що дискусії, які там велися, були без порівняння цікавіші від викладів наших гімназійних педагогів. А душею тих дискусій був вічно голодний і вічно захоплений Мекелита, який жив з лекцій ("коррепетицій"), але переважну частину свого заробітку віддавав на закупно книжок, і тому часто мусів "обідати" булкою та Пляшкою "лімонади". На жаль, також Мекелита загинув марно на італійському фронті в 1918 році і нам залишився тільки його останній лист, в якому він мріяв про близьку соціялістичну революцію...
Попереду я згадував про двох жидівських товаришів: Розенберґа і Фляша. На жаль, це були єдині не-українці, які брали участь в роботі львівської Драгоманівки. Поза тим Драгоманівки не мали майже ніяких контактів ані з молодечими жидівськими соціялістами, ані з аналогічною польською організацією "Промєністих" [5]. Але хіба ж можлива була тісніша співпраця з організацією, котра, не зважаючи на свою проклямовану "лівизну", вперто стояла на плятформі історичної Польщі і котрої члени в найкращому разі були тільки "пілсудчиками"?
Як уже сказано також, Драгоманівки не були виразно соціялістичними (а тим менше марксистськими) організаціями, хоча й соціялісти, як найбільш рухливий елемент, надавали тон в їх роботі. Це показалось на всекраєвому з'їзді Драгоманівок в 1913 p., де виступала значна не соціялістична, чи, радше, націоналістична опозиція, з якою соціялістичним керівникам організації не легко було справитись. А зрештою, навіть здекляровані соціялісти поміж драгоманівців у ніякому разі не були вільними від націоналістичних настроїв. Це ж був час, коли власне молодий соціял-демократ Донцов виступав зі своєю пропагандою опертою на німецьких та австрійських штиках української незалежности ("австрофільська орієнтація"). Тому й не дивниця, що з вибухом світової війни в 1914 р. Драгоманівки розпалися і більшість їх членів опинилася в Українських Січових Стрільцях (подібно, як більшість "Промєністих" - в творених Пілсудським легіонах).
Коли ми приступили до віднови організації в 1916 р. у Львові, ми могли нав'язати контакт тільки з двома старшими членами передвоєнної Драгоманівки: з Галущаком та Кандяком. Але на наше здивування оба вони виступили рішуче проти відновлення Драгоманівки, тим паче як соціялістичної організації. Так нам довелося зачинати самим. Що правда, умови нам сприяли. По перше - ми мали гурт енерґійних і палких провідників: тут слід, передусім, назвати Р. Кузьму (Турянського), О. Крілика (Василькова), І. Хлоня (Іка), О. Березинського, Т. Прокоповича, Ст. Паньківського та В. Сироїжу [6]. А по-друге, протягом 1915 р. й 1916 р. проавстрійські настрої галицько-українського громадянства дуже охолонули, а затяжна й безвихідна війна викликала глухе незадоволення та спричинила гостру радикалізацію цілого суспільства. Тому то ми могли зразу надати Драгоманівці виразний соціялістичний, чи, точніше, соціял-демократичний характер. Тут слід зазначити, що наш соціялізм мав у суті речі дуже мало спільного з "соціялізмом" офіційного проводу УСДП, бо ми з початку виступили з дуже різкою критикою австрофільської орієнтації та безславного "Союзу Визволення України", коли головачі УСДП йшли покірно на шнурку австрійського імперіялізму. Я пригадую собі як сьогодні, як кумедно відпекувавсь від нас лідер УСДП Мик. Ганкевич, коли ми, по наївності нашій, принесли йому в 1917 р. в дарунку наші перші противоєнні, відбиті на гектографі, видання... І дійсно, що міг мати спільного такий солідний парламентарист і "реальний політик", як М. Ганкевич з "дітваками", котрі захоплювалися антивоєнною діяльністю К. Лібкнехта та атентатом Фр. Адлєра на графа Штірка [7] і покладали всі свої надії на грядущу пролетарську революцію...
Але я забігаю наперед. Спершу декілька слів про розвиток відновленої Драгоманівки. Завдяки невсипущій організаційній праці О. Крілика та О. Березинського ми вже через пів року мали дуже поважну організацію, з філіями у Львові, Стрию, Дрогобичі, Самборі, Тернополі та Перемишлі, та приступили до видавання гектографованого 16-сторінкового журнальчика п. н. "Вістник Драгоманівської організації". Редактором "Вістника" та автором переважної частини поміщених у ньому статтей був Прокопович. ("Вістник" виходив у 300 примірниках, загалом вийшло його 6 або 7 чисел. Пізніше на місце "Вістника" прийшли "Кличі" (2 ч.) та "Вільна школа" (1 ч.) [8]. Оба останні видання появилися вже після всекраєвого з'їзду на весну 1918 p., на якому Драгоманівка перетворилась в "Інтернаціональну Революційну Соціял-Демократичну Молодь" (ІРСДМ). Щодо політичного напряму "Вістника" й "Кличів", то вони посвячені були всеціло антивоєнній пропаганді та поборюванню "австрофільської орієнтації". Про це свідчать вимовно всі числа обох журнальчиків, які заховалися в бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Тут згадаємо тільки передруковану в фотокопічній знимці в "Нашій Правд!" з 1928 р. відозву, яка кінчиться словами: "В тюрмі сидять К. Лібкнехт та Р. Люксембург... Як же посміла німецька с. д. газета "Форвертс" назвати вчинок Фр. Адлєра 'вчинком божевільного'..." А ще краще поінформує читача про напрям і настрої підчасвоєнної Драгоманівки поміщений в "Вістнику" вірш п. з. "Дурхгальтен". який подаю тут в цілості:
DURCHHALTEN!
Durchhalten - це велика річ
І мудрая ідея,
Нераз не спав я цілу ніч,
Міркуючи про неї.
Нераз не спав я цілу ніч
І потом обливався,
Що і великий Гінденбурґ
Того б не сподівався.
Тепер кричу аж гомін йде:
Пан Гінденбурґ нехай живе!
Durchhalten!
Durchhalten цю страшну війну,
Durchhalten маршкомпанію,
Фельдвахи та фехтунки –
Комісію і супровіт
І серце й легкі і живіт,
Шпитальні мустерунки.
Durchhalten сльози і печаль
І за життям минулим жаль,
І всі душевні муки –
Нещасний, хто в важку пору
На себе зложить руки.
Ми мусим для добра усіх
Покинути зневіри гріх
Й Durchhalten!
Як перебудемо той час,
Тоді прийде пора на нас –
Війна грізна й кривава.
Тоді - тремтіть усі кати:
Хочби й зо світа нам зійти,
Побідить НАША справа.
"Durchhalten" скажемо вам ми:
Тепер ховайтеся, пани,
Собаче сотворіння;
Страшний буде народний гнів,
І вас, немов скажених псів,
Всіх переб'ють камінням.
І всі радітимуть з весни –
Лиш вам не судиться, пани,
Durchhalten!
Вірш як вірш, а для того не слід розглядати його з мистецької точки погляду, бо певне й сам автор не мав таких аспірацій. Зате, вірш той дуже характеристичний для настроїв і сподівань, якими жили провідники тодішньої Драгоманівки. Тому й не дивниця, що саме наша організація привітала з незвичайним захопленням вибух лютневої російської революції, а тим більше розвиток революційних подій на Україні. Власне та революція з її емоціями, блискучими фразами та: драматичними ефектами мусіла полонити почуття та фантазію молодих Драгоманівців, мусіла видаватися їм тою зорею, яка вивести мала споневіряну в воєнних траншеях людськість на шлях соціяльної рівности та братерства народів. Розуміється, драгоманівці дуже мало розбиралися в боротьбі кляс і партій, яка з самого початку роздирала нібито єдиний фронт "всеросійської демократії". Найкращим свідоцтвом того є факт, що власне наша організація видала друком в 1918 р. у Львові брошуру відомого провідника австрійської соціял-демократії О. Бауера (Г. Вебера) п з. "Російська Революція" [9], якої автор маневрував поміж меншевизмом і большевизмом, силкуючись примирити реформізм з революційним марксизмом, буржуазну революцію з пролетарською. Що в наших власних головах панував тоді куди більший хаос, цього не треба підчеркувати. Але, хто з українських, польських, чи жидівських соціялістів Галичини мав тоді краще уявлення про зміст і рушійні сили російської революції? В кожному разі, Драгоманівка була єдиною організацією Галичини, котра відмітила й привітала в своєму органі жовтневий переворот. Що правда, пізніший похід Червоної Армії на Київ викликав у проводі організації розходження, і під впливом В. Сироїжи (до котрого прилучився пізніше Прокопович,)[10] "Вістник" висловився за Центральною Радою, називаючи Червону Армію на Україні не визвольною, а окупаційною силою. Але ж чи тодішня українська політика большевиків, а особливо поведінка російських большевиків України не давала підстав для таких розходжень?..
Підчеркую все те в ім'я історичної правди, бо були спроби (промова О. Крілика на т. зв. святоюрському процесі, "Наша Правда" з 1928 р.) представити підчасвоєнну Драгоманівку, а особливо ІРСДМ мало що не большевицькою організацією. (Спроби ті подиктовані були наївним бажанням доказати фракційним противникам з обласної галицької КПРП, тобто польським і жидівським комуністам, що і в нас було своє революційне минуле, а навіть краще, ніж їхнє...) Розуміється, "большевицькою" ІРСДМ ніколи не була і не могла бути; не забуваймо, що навіть у високоупромисловленій Чехії з її численним пролетаріятом комуністична партія постала щойно в 1920 р. Але, відкинувши на бік всякі перебільшення, у твердженню Крілика було велике зерно правди. Як не як, а тільки українські соціялісти Галичини здобулися в воєнних 1916-1918 pp. на власну революційну організацію. Звичайно, це не було припадком: як "неісторична" нація з недорозвинутими панівними клясами, ми мали тоді дуже мало виглядів на здійснення буржуазної української державности. 3 другого боку, не розв'язана, а глибоко динамічна в своїй основі селянська справа, в зв'язку з національним поневоленням, створювала у нас особливо пригожий ґрунт для ідей революційного соціялізму. Тому то саме ми мали вже в 1916-1918 pp. своїх Василькових і Турянських; і тому якраз бувші і члени ІРСДМ разом з Максимовичем [11], Орловським [12], Рудиком [13] і Розенберґом [14] зуміли створити на весну 1920 р. власну, не признавану Комінтерном до 1925 р. "Комуністичну Партію Східньої Галичини", яка стала пізніше ядром офіційної "Комуністичної Партії Західньої України".
Але про все те, про почини українського комуністичного Руху в Галичині та про розстріляну сталінськими посіпаками КПЗУ, мені, як посторонньому глядачеві, не слід писати. Може залишився ще при житті хтось з безпосередніх учасників і членів тої партії, щоб розказати прийдешнім поколінням писану кров'ю її історію.
Примітки:
1. Вбитий сталіністами в 1940 р.
2. Вбитий сталіністами в 1932 р.
3. Розстріляний сталіністами в 1934 р.
4. Зі слів стрілецької пісні:
"Як Европа розпочала той кровавий бій,
Захотіла Україна мати корпус свій.
І зібралися у Львові, на Супінській і Курковій –
Ріжні обивателі й бурителі."
5. До "Промєністих" (в Тарнові) належав свого часу також відомий польський комуніст К. Радек.
6. До Головної Управи Драгоманівки належали, крім них: О. Дмитрович (помер в 1920 p.), С. Копертинська і М. Зіжовська (учасниця святоюрського процесу, вбита сталіністами в 1940 p.).
7. З приводу атентату Фр. Адлєра відбулося спеціяльне засідання львівської організації, на якому учасники (в значній частині в військових австрійських одностроях), після святочної промови Р. Турянського, вшанували вставанням з місць вчинок Адлєра.
8. Дальші числа не вийшли з приводу "всипи" в червні 1918 р. (ревізія паперів В. Сироїжи та членів перемиської організації). На щастя, всипа не мала поважніших результатів, бо заки поліція перевела слідство, сама австрійська держава розлетілася.
9. Брошура вийшла в 1000 примірниках. 200 примірників автор цих рядків, тоді австрійський вояк, завіз в часі Скоропадщини до Києва.
10. Протилежну позицію зайняли О. Крілик та Ст. Паньківський. (Паньківський загинув в 1919 р. на українсько-польському фронті.)
11. Зліквідований сталіністами в 1943 р.
12. Зліквідований сталіністами в 1932 р.
13. Зліквідований сталіністами в 1940 р.
14. Зліквідований сталіністами в 1940 р.
Джерело: "Діялог" - 1984. - Ч. 10. - С. 77-83.
Переклад передмови Володимира Іщенка
Немає коментарів:
Дописати коментар